Слава ЗСУ!

— Поглянь, грають ніби змагаються щонайменше за золото Чемпіонату Світу.

— Якщо не за все золото світу.

— А це ж тільки обласний турнір! Ти розумієш, що це значить?

— Генка, я в цих чемпіонатах, турнірах нічого не тямлю.

— Та я не це маю на увазі. Важливо вловити мотивацію гравця. І немає значення де і за що він змагається, бо він завжди повинен боротися за золото.

— До чого це ти? – Толик згадав власну розповідь про те, як піддався на своєму останньому змаганні – невже його друг тепер буде дорікати тим, що він відмовився від боротьби за золото?

— Сам ти давно здобував золото... відколи пішов зі спорту?

— Я? В якому значенні? Це якась метафора – де я тобі знайду золото, працюючи охоронцем у клубі?

— Ти точно нічого не тямиш! Все дуже просто. Це золото само напрошується до тебе в руки. Тільки його попередньо потрібно зняти з п'яноти, якої в клубі предостатньо. – Поки Толя сам ще не до кінця усвідомив глобальність задумів друга, той потрохи почав йому роз'яснювати. – Схема така: виводиш клієнта, який вже просто клініка, і садиш до мене в таксі, а далі справа за мною – я знімаю з нього все золото і скидаю його тушу десь недалечко в кущі. Здобуте ділимо навпіл.

В голову Толик ніяк не міг вмістити підступний план. Він дивився на друга, сподіваючись, що той от-от скаже, що блефує, перевіряє чи здатен на таке колишній, хоч і непереможний боксер. А друг спокійно переключив усю увагу на поле. Там саме гострий момент: нападник обігрує двох захисників, на нього з воріт виходить кіпер. Пас вільному напарнику – го-о-о-ол!

Генка й забув, який важкий погляд щойно відчував на собі, скочив і заволав на все горло: “Го-о-о-ол!!!”

Після матчу було що відсвяткувати. Генка з Толиком поїхали в бар, туди потім підтягнулись однокласники Гени, потім їхні одноклубники. Людей назбиралося багато.

І вже така, мабуть, у Толика карма, серед цих людей опинився ще один знайомий Даші. Слово за слово і бовкнув той знайомий, що між ними щось колись було, а ще додав.

— Ох, Дашка ще та штучка.

Він же не знав, як може на такі слова відреагувати Толик. Комусь здалося б, що кожен на його місці вчинив так само, а комусь навпаки – такі дії здалися б необдуманими, імпульсивними, і якби не алкоголь, взагалі можна було б пропустити все повз вуха.

— А ну, йдем вийдем.

Вийшли всі. Хто проти кого довго не розбирали – всі проти двох: Толі і Гени. Толя можливо б і впорався з ними, якби билися й справді вручну. Та коли блиснули ножі, довелося тікати.

Хлопці швиденько заскочили в машину і дали газу. Генка їхав так швидко, як тільки міг, хоч і сів за кермо не зовсім тверезий – і це було б саме на його совісті, якби вони таки розбилися об дерево, яке б несподівано вибігло на дорогу.

Нарешті, коли вже обидва заспокоїлися, Толя заговорив.

— Більше туди не поїдемо.

— А нас більше туди і не пустять – можеш мені повірити.

Та це було останнє, що Толик збирався сказати другові. Раптом згада-лася його пропозиція озолотитися – і щоб він більше не розвивав цю тему, Толя вирішив мовчати. І мовчати він вирішив стільки, скільки знадобиться, аби з голови Генки взагалі зникла така ідея.

Деякий час друзі не розмовляли зовсім. Генка кілька разів телефонував Толі, а той саме був дуже зайнятий. Толик сподівався, що йому вдасться і зустрічі з другом уникнути, особливо він на це сподівався, виходячи на роботу, – там же він ніде не заховається.