Слава ЗСУ!

Глава 6 - Алдарік

Що поки найбільше втішало Алдаріка, так це те, що той проход, по якому він йшов навпомацки через абсолютно темну печеру, не звужувався і не ставав нижче. Алдаріку, хлопцеві зростом приблизно метр дев’яносто, було в цьому проході досить зручно, так як стеля знаходилася так високо, що він ледь-ледь міг дістати її за допомогою меча, і він дуже не хотів, щоб в якийсь момент вона почала різко знижуватися і йому би прийшлося йти в двічі, а то й втричі пильніше, щоб не врізатися в якийсь сталактит, яких взагалі-то було на стелі повним повно, що він також зміг дізнатися завдяки помацкам мечом, а до деяких з кам’яних виростів він міг дотягнутися й рукою. Взагалі, цей отвір, ця печера в печері була наче створена для того, щоб по ній ходити, а, цілком можливо, їй могли спеціально додати комфорту, бо на думку Алдаріка, у деяких з тих сталактитів, до яких він міг дістатися рукою, був штучно збитий низ, щоб, можливо, ці кам’яні сосульки не заважали при ходьбі. Це вселяло в Алдаріка ще більшу надію, так як той, кого він шукає, був високого зросту, навіть вище за нього, на якого звичайні люди і так дивилися майже як на гіганта. Іноді це приносило Алдаріку непотрібні проблеми. Хоча які взагалі проблеми потрібні, подумав він. Хоча Ветреогену знайшлось би що на це сказати, подумав він слідом. Як би то не було, надія в Алдаріку на щасливий ісход цієї подорожі в темряві, яку і так підтримував голос всередині, який тепер мугикав, мурчав наче довольна кішка, зростала ще більше, коли він знову натикувався на рукою на явно вкорочений якоюсь зовнішньою силой сталактит. Він точно не знав, скільки вже просунувся, мабуть метрів на 10, якщо він не помилився, і на це в нього пішло хвилин 5, не менше. Кожен крок він виважував так, наче на підлозі могла находиться пастка, що, на його думку, могло бути цілком можливим, особливо якщо він дійсно йде по правильному шляху. Але на підлозі не було ніяких щілин, ні малих, в яких можно зламати ногу, ні великих, в які можно провалитися. Принаймні, мечем і ногою вони не прощупувалися, а от якщо стати на них всією вагою…може тоді вони якраз і спрацюють? Хто зна, Алдарік намагався бути готовим до всього. Ще прохід, спочатку не дуже широкий, ширшав так, що його стін було годі дістати. Алдарік сподівався, що там не засіла якась з тварей, яка була виведена сотні років назад, в Золоту еру пізнання, яка могла чудово бачити, мабуть, і в такій темряві, і могла або поселитися тут, або її взагалі спеціально посадили в печері в якості сторожової собаки. Але нічого поки не траплялося, і Алдаріку вже почала спадати в голову думка, що можно вже й розслабиться і не прощупувати шлях перед собою так пильно. Дурна думка, відразу вирішив він про себе. Допоки точно не відомо, що небезпеки нема, треба завжди вважати її ймовірною. Але без перегибів, щоб не стати засаханим, як Деомовіл, який всюди і завжди чекав небезпеки. Та Ветреоген казав, що Деомовіл через стільки пройшов, що було би дивно, якби в нього не з’явилося якесь подібне відношення до можливих загроз. Раптом внутрішній голос всередині Алдаріка знову почав бриніти, як тоді, коли він знайшов камінь, але ще гучніше, чи що, чіткіше, більш наповнююче? Алдаріку було важко дати точне визначення, яке саме враження на нього справляв дзвін голосу, та зараз було абсолютно неважливо - він був впевнений, що він вже близько, надзвичайно близько. Але що саме йому треба робити в цій печері в печері, ні чорта ж не видно! Він вирішив просто йти далі, а там вже будь, що буде. Через один чи кілька невеличких і зважених кроків, бо він і зараз не збирався розслаблятися, не дивлячись на захват внутрішнього голосу, його меч раптом вперся в щось тверде. Мабуть, стіна, подумав Алдарік. Треба підійти ще ближче, щоб впевнитися. Через ще кілька обережних і зважених кроків, крокців, якщо так можно сказати, вже і рука Алдаріка вперлася в тверду поверхню. Так, дійсно стіна, зрозумів він про себе. Гладенька стіна, майже без тріщин чи заглиблень, гладенька так, наче хтось навмисно ї зробив такою. Але що далі? Можливо, це тайний вхід? Але як дізнатися? Наврядчи тут були би якісь видимі при світлі факелу важелі чи ричаги, інакше би тоді вхід це не був би таким вже й потаємним. Але все одно - спробувати було варто. Обережно наблизившись впритул до стіни, намагаючись за допомогою все того ж меча, рук і ніг впевнитися, що тут немає ніяких пасток, Алдарік почав неспіша і ретельно прощупувати кожен квадратний сантиметр її поверхні, намагаючись знайти хоч щось, навіть і не розуміючи, що він хоче знайти. Але на відстані витягнутих рук він не зміг найти нічого - ні будь-якого виступу чи впадини, тріщин, а тим паче важелів, ричагів чи чогось типу кнопки чи чогось... аби-дай хоть чогось! Він зробив акуратний крок вліво, все так же ретельно обмацуючи стіну, потім вправо, і знову нічого не знайшов. Він лише упевнився, що ця стіна була дійсно такою гладенькою, наче її хтось довгий час шліфував, як шліфували певні пам’ятники, які обережно і з любов’ю возив з собою Орден - кам’яні статуї та брили, з вибитими на них з надзвичайною майстерністю візерунками та/чи написами, а сама поверхня каміння була така гладенька, що відчувалася часом живішою за тіло людини. Тут, звісно, такої майстерності не було, та щось схоже дійсно відчувалося. Алдарік вже встиг і знайти бічні кордони стіни, які на дотик різко виділялися із стін самої печери. Також він не зміг, навіть ставши навшпиньки, дотягнутись до її вершини. Меч на цей раз в якості такої собі навпомацалки він вирішив вже залишити в покої. За кордонами цієї стіни також не можна було намацати нічого, що хоча б віддалено нагадувало ричаги, важелі, все інше. Сама ситуація вже починала його дратувати, недивлячись на те, що голос всередині бринів все також гучно, повно… ще якось? В цілому - не затихав. Алдарік був майже повністю впевнений, що ця стіна - двері, і за ними він якщо не знайде, того, кого він шукає, то приблизиться до нього максимально впритул за весь час своїх розшуків, але абсолютно не уявляв, що йому треба зробити, щоб відчинити ці кляті двері і пройти всередину. Раптом він відчув втому. Він згадав, що йшов не зупиняючись весь ранок і більшу частину дня, а їв тільки на світанку, і то - не дуже й ситно. Так, він потребував менше їжі, ніж, так би мовити, звичайні люди, але все одно потребував її і потребу цю треба було задовільняти досить таки регулярно. Тому він вирішив перепочити та підкрипити свої сили, а там...а там вже буде видно. Ну не буквально видно, а в переносному значенні...Короче! Алдарік вирішив не морочити собі голову такими роздумами, скоріш - каламбурами, які він любив в дитинстві. Він зняв з плечей досить масивний рюкзак, обережно повернувся спиною до стіни, обіперся об неї, та все так же обережно, тримаючи рюкзак в одній руці, а меч в іншій, почав з'їжджати вниз, доки не відчув кам’яну підлогу під задом. Він постарався всістися якомога зручніше, та, положивши меч біля себе, став навпомацки розстібати рюкзак і все так же навпомацки шукати там обережно складені, завернуті в тканину такі собі похідні обіди, як їх сам називав Алдарік. То було щось типу пирогів, всередині яких були запечені м’ясо, якщо заплатиш корчмарю кілька монет зверху, якийсь овоч, найчастіше - капуста або картопля, а також жменька каші, часто - не дуже смачної пшоняної чи пшеничної, але все також поживної, як і інші каші. Все було перемішано в одну массу, приправлене сіллю, можливо було додати соус, але Алдарік зазвичай так не ризикував, бо в дорожніх корчмах соуси робили з пропавших продуктів, та загорнуте в тісто, яке потім пекли до більш-менш твердого стану. Коштували такі пироги досить дорого, але вони завжди користувалися популярністю у мандрівників, так як були ситними, і одного пирога часто вистачало на весь день, так і псувалися вони чомусь повільніше за інші продукти. Чому так - Алдарік не знав, але це не заважало йому зараз насолодитися таким пирогом. Насолода від пирога включала в себе відсутність уваги до дещо спорчених уже на момент приготування продуктів. Алдарік старався їсти розважливо, знаючи, що йому немає такої потреби в такій кількості їжі, як іншим, хоча він міг їсти і не менше за них. Але зараз треба було бути обачним і не витрачати таку ціну річ як їжа задарма. Декілька куснів - і Алдарік відчув, що більше йому і не треба. Тому він знову завернув пирог обратно в тканину і положив його в рюкзак, до інших таких пирогів, яких всього було чотири. Чотири без декількох куснів. Відчувши насичення, Алдарік так би мовити, оглянувся навколо, нічого, звісно, при цьому не побачивши. Він не знав, що далі робити, але це була хоч якась дія, що відволікла його від непевності ситуації.