Слава ЗСУ!

Прибивалися до нього й такі, що потребували допомоги хірурга. Довелось напитати, хто є кращим з них по ближчих лікарнях, і посилати своїх пацієнтів то того, а чи того, куди кому ближче. Навзаєм, і ті лікарі частенько раяли хворим звернутися до «діда Петра». Хоч було тоді «діду» ледь за сорок.

Буває, що в один день людина, раптом, відкриває в собі, ніби без видимих зусиль, здатність досягати раніше неприступного. Стався такий день і в долі Петра, змусивши надовго замислитись про межі природних здібностей людини.

Однієї суботи він прийшов зі школи й побачив біля свого двору легковий автомобіль. У хаті сиділи чоловік з жінкою й хлопчик років десяти.

– Од самісінького ранку тебе дожидають, – шепнула в кухні мати. – Такі приятні люди, аж із Києва прибились. Дитина хвора у них.

Навіть розгубився трохи – зі столиці у нього ще ніхто не бував. Знову відчув себе в лабетах непідвладних йому сил, од яких не відкараскатися. Ніяковів перед приїжджими і почувався ошуканцем. Хоч би хвороба у дитини виявилась такою, що зможе зарадити їй травами!

Увійшов до світлиці, – привіталися, познайомилися. З першої хвилини зрозумів, що люди прості й приємні. Недаремно вподобала їх мати – встигла вже з ними розговоритися. Ставила на стіл обідати на всіх, хоч вони й відмовлялися. Гостя вийняла із сумки ковбасу, сир, масло, подарунковий горілчаний набір:

– Хай і наш тоді гостинець до столу буде!

Мабуть, начулися, що грошей цілитель не бере, та ж як можна, щоб не віддячити?

Випили по чарці, й розговорилися, обідаючи. Гість, ясна річ, прагнув заручитися прихильністю господаря, але й тому хотілося, щоби приїжджий склав про нього думку, не з гірших. Тим паче, виявилося, що воювали обидва на одному фронті в сорок третьому. Стримана сила і впевненість, що струменіли від гостя, вміння вправно вести бесіду, виявляли в ньому чоловіка неабиякого. Не хвалився перед господарями, але, мабуть, посідав немалий чин по службі, бо ж чекала на них машина з водієм.

Учитель згадав до слова, що цієї зими втратив собаку-гончака, якого завжди брав до лісу: підстрелив хто випадково, чи зманив – пропав без сліду. Натомість, гість повернув розмову з прикрого на веселіше – про кумедні випадки з ним на полюванні. Зрештою, вони, власне, домовилися про наступну зустріч, бо гість пообіцяв неодмінно привезти від свого знайомого цуценя-гончака з весняного приплоду.

Та ось дійшло й до головного, заради чого вони приїхали. І вчителеві подумалось, що дарма заходив у довгу, щиру бесіду – тільки роз\'ятрив їхнє сподівання.

Хлопчик був хороший – сором\'язливий, і скромний. З холодіючим серцем учитель здогадувався, що навряд чи зможе йому допомогти. Бо хворобу видно було й без пояснень – різко посмикувалось усе тіло дитини, завдаючи їй мук не тільки фізичних.

– Володику, йди-но ближче, – покликала мати сина, який бавився з котом оддалік дорослих. Той підійшов і сів на лаву попід вікном.

Нічим не виказуючи своєї безпорадності, він притакував на розповідь батька про хворобу дитини, не зважуючись дивитися в його обличчя. Провалитися б крізь землю від гострого сорому за свою невдячну роль! І те бажання було настільки щирим, що якоїсь миті відчув, ніби от-от утіче душею звідси.