Слава ЗСУ!

А вже на ярмарку Любава була, як цариця. Все у неї було найкраще: огірки найпахучіші, помідори найчервоніші, м'ясо найсвіжіше. Верталася вона з повними сумками грошей. А сусідки товар свій назад везли і заздрісно поглядали на гордовиту Любаву.

Не любили Любаву жінки, хоча бувало й самі куплять її картоплі чи цибулі, наварять на вечерю. Їдять і дивуються. Як же так може бути? Здається, на сусідніх городах вирощують, а в Любави все ж смачніше. Відьма.

Явин батько був не таким. Його на селі любили. Не раз і людей він рятував від хвороб страшних, і порадою доброю завжди підтримував. А за трави свої ще й гроші брати не хотів. Стара Любава, як побачить, що грошей не бере, починає сварити: «Бери, як дають, бо позвикають!». А він візьме гроші, та ще й трави якої цілющої в добавку дасть. А Любава побачить і знову почне: «Геть і копійчини лишньої взяти не можеш. І курей, і свиней, і коней – всіх годувати треба. На що ж я господарство триматиму, якщо ще й тебе у себе на спині буду носити?». А він махне рукою: «Будуть ще гроші…». І дійсно, завжди у них гроші були.

Ява стала золотою серединою між батьками. Вона не була жадібною, як мати, але і за роботу свою ціну знала. Задивлялися на неї сільські хлопці. І багата, і вродлива, ще й роботяща. Бувало іде за водою через поле – то вони геть і косити перестають. Стануть, та очей не відводять. Стара Любава, як побачить, що заграють, то бігом Яву до хати кличе. «Не рівня вони тобі» - каже. – «Тобі графа треба, чи короля самого».

Може й треба. Та тільки де ж його взяти, того графа?

Ява підійшла до своєї хати. Біля порогу стояло відро, а біля нього маленька Марічка умивалася прохолодною водою.

- Василь ще спить? – спитала Ява, ставлячи на сходи корзину.

- Ні, - відповіла Марічка. – Пішов у сад з кистями та фарбою, розмальовувати горщики.

Ява посміхнулась. Вона зняла фартух і попрямувала до вишневого саду.