Слава ЗСУ!

Слава Богу був Домінгес. Він повіз маму на впізнання, як тільки міг намагався розрадити. Сорочка мексиканця, мабуть, наскрізь промокла від її сліз. Хороший був мужик. Він і до Джесіки заходив, щось говорив, Джесіка щось відповідала.

Похорон теж повністю організував Домінгес. Мама була не в стані, Джесіка — тим більше. Якби батька ховали у Варці, зійшлася б половина міста. В столиці наймогутнішої країни світу прийшли лиш ті, кому було діло до родини Огнєвічів. Це Домінгеси в повному складі, кілька таксистів, Паттерсон (сусід-алкоголік), ну й священик, що сонно й невиразно розповідав, як всі любили батька.

Прощальні слова говорив Домінгес. Хоча тоді Джесіка все ще слухала й не чула. Хтось взяв її за руку. Це була Лі. Невідомо звідки вона дізналась, та прийшла до Джесіки. Лі мовчала, просто стояла поруч і тримала за руку.

Коли опускали труну, нарешті повернулось відчуття реальності. А реальність паскудна. Батька нема й більше не буде. Життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Лі зникла з похорону так само раптово, як і з'явилась. Через два дні зникли й Домінгеси. Родріго перебивав номери та перемальовував крадені авто, і, на жаль, попався. До приїзду копів вся сім'я успішно покинула будинок. Коли Джесіка вийшла з кімнати, біля вхідних дверей мама плакала в квітчасту сорочку мексиканця, а той, як і всі останні дні, заспокоював її.

— Все буде добре, от побачиш. Я не прощаюсь. І не плач, Марек не хотів би, щоб з твоїх очей текли сльози, — Домінгес перевів погляд на Джесіку. — Джес, моя красуня, ти вже доросла, бережи маму!

— Берегтиму, — відповіла вона, розуміючи, що мексиканець все ж прощається. — І ви, Родріго, бережіть себе.

З вікна проводжала поглядом Домінгесів. Їх мінівен нагадував маленького ослика, обвішаного зі всіх сторін баулами. Речі були в салоні, в багажнику, на даху. Поверх сумок, мішків і пакетів різного розміру та кольору композицію довершували дитячий велосипед і лопата, міцно стягнуті ременями. Все це виглядало б смішно, якби не було так сумно.

Виявляється, мексиканець заходив не тільки попрощатись. Він дав мамі, хоч вона й відмовлялась, 1000 баксів. Якщо Родріго Домінгес ще живий і Джесіка його зустріне, то вона зробить все, що зможе для мексиканця. За маскою імпульсивного, балакучого й не самого законослухняного латиноамериканця в нього ховається справді велике серце.

Штука баксів — добре. Та враховуючи, що квартплата тоді сягала сім сотень, а заощаджень як таких не було, Джесіці довелось раптово подорослішати. Не було часу жаліти себе, треба було шукати роботу. Як не дивно, через кілька днів вона вже відпрацювала свою першу робочу зміну.

За чотири квартали від їх будинку шуміла й забруднювала повітря трикотажна фабрика. Навіть в часи застою та безробіття фабрика набирала працівників.

Джесіка переживала, коли йшла на співбесіду. Ще вісім днів тому вона думала, що одягне на випускний і в неї була більш-менш щаслива сім'я. Тепер вона без батька, йшла влаштовуватись не на саму легку й приємну роботу. Різкий перехід, правда? Та й не факт був, що її візьмуть, юну, щойно після школи. Вся надія була на те, що Джесіка виглядала досить дорослою, зріст за метр сімдесят, фізично розвинута.

— Доброго дня, я на співбесіду, — крикнула Джесіка з-за турнікету на вході.

Огрядна темношкіра вахтерка, одягнена в форму охоронця, розміри на два замалу, з неохотою відірвала очі від журналу й зміряла Джесіку поглядом. Склалось враження, що ця жіночка — сама важлива персона на всю фабрику. Минула ціла вічність, перш ніж вахтерка поважно махнула товстою рукою, дозволяючи увійти. Джесіка повернула турнікет і опинилась перед пластиковим столом, не набагато ширшим за саму жіночку в формі.