Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Т13

Червоний Феррарі 360 Спайдер, подарунок на 26-тий день народження, теж дістався Браяну як оплата боргу. Феррарі на два роки старший за Джесіку, та сподобався одразу. А коли натиснула червону кнопку й двигун гаркнув, мов тигр, вже була по вуха закохана в червоного боліда.

Тоді, 13 квітня 2036 року, Браян був у Детройті. Він приймав ставки, впаде Апофіс, чи ні. А якщо впаде, то в океан, чи на материк. Навіть перед лицем смерті було достатньо придурків, щоб поставити на таке. Та вони не поставили на ядерну війну. І не поставили на імпульс, що відкинув людство на століття — два назад і посіяв паніку більше, ніж ракети.

Люди не готові були опинитись без всієї своєї техніки. Особливо на руку ворога — відсутність зв'язку. Рації військових — не в рахунок. Ніхто не знав, що відбувається в інших містах і штатах. Не кажучи вже про світ за океаном.

Джесіка не знає, чи живий Браян. Вашингтон вцілів. Пізніше Джесіка повернулась до столиці, але її квартира й пентхауз Браяна були розграбованими та порожніми. Чи вдарили ракети по Детройту — невідомо. Хтось казав, що ні, хтось, що мегаполіс стертий з лиця Землі.

Не було достеменно відомо, що сталось. Казали, що Штати перші нанесли удар по Росії, задовго до того, як спалахнув Атлантік-Сіті, а ті відповіли. Хоча чому? Відносини між супердержавами не були настільки напруженими! Хтось бився в груди, що то Китай вирішив захопити ввесь світ. Адже їх вже два міль'ярди і вони просто не поміщаються всі у своїй країні. Ще говорили, що імпульс — це справа рук інопланетян. Наче вони врятували людство, що було за крок від самознищення. І якби не втрутилась ця вища раса, світ вже був би непридатним для життя ядерним попелищем.

Життя, яке б не було, поступово налагоджувалось. Вже й яка-не-яка техніка була на ходу. Джесіка була в польовому госпіталі. Хоча, може й краще назвати це табором. Одна медсестра казала, що вдалось зв'язатись із Францією (!), та не знала хто і про що взагалі говорив.

На шістнадцятий день після Дня Ікс, як його прозвали, в небі почали помічати сірі літальні апарати. Два пропелери, заховані в круглих корпусах — то їх крила. Хвіст, як у літака, високо задертий. Воно мале, два метри, може три, і по ширині і по довжині. Непрохані гості отримали назву «стрикоза»*. Стрикози зависали над табором, кружляли, та не нападали.

Двадцятого дня ворог атакував. Табір оминуло. Та з того, що чула, протягом двох днів завдавали ракетних ударів інші літальні апарати — мисливці. Більші, чорні, схожі на винищувачів. Вони бомбили військові бази, мости і все, що могло використовуватись як засіб зв'язку. Паніка відновилась і стало ясно, що злощасний День Ікс — це не кінець, він був лише початком.

Далі літаючі апарати виконували швидше функції контролю і тримали людей в постійній напрузі. Присікали будь-яку технічну діяльність, про будівництво й мови не могло бути. Інколи наносили й удари просто по натовпу людей. Так злетів у повітря сусідній табір. Літаючі апарати показували людям свою силу і те, що ми всі живі лише тому, що вони так вирішили.

Через рік тактика ворога змінилась, почався планомірний відстріл людей. Стрикози вже строчили зі своїх кулеметів, плювались гранатами. Мисливець — рідкісне явище, але коли вже надлітав, то зносив цілі будинки чи квартали. Інформації про навколишній світ стало ще менше, всі порозбігались по схованках. Якщо й виходили з них, то зі страхом дивились на небо.

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!