Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Т13

— Прикинь, в мене навіть був Феррарі. Подарував бойфренд. Я була постійним відвідувачем салонів краси і мала достатньо лишніх понтів.

— Самокритично.

— Якби перенести Барбі-Джес одразу сюди, в цей час, вона б довго не протягнула.

— Схоже, ти недолюблюєш Барбі-Джесіку?

— Трохи є. Я не завжди була такою, але... З'явилась можливість, жити так було зручно.

— І коли пропала Барбі, а залишилась тільки Джесіка?

— Мабуть, саме того дня й пропала. Коли все почалось. Я їхала в Атлантік-Сіті. Після імпульсу врізалась в бетонний блок. І схопила нехилу дозу. Отямилась через чотири дні у польовому госпіталі. Два зламані ребра, зламаний ніс і нога. Ще за кілька днів я почала лисіти. Місяць лежала. До того часу, коли змогла самостійно встати з ліжка, зачіска вже була один в один як твоя. Уяви мене лису, з милицею. Барбі й не пахне.

— Зовсім не пахне.

— З'явились перші стрикози. Ледь не щодня пролітали над госпіталем, але нікого не чіпали. Півроку я там пробула. Оклигала, допомагала хворим і персоналу, фактично нештатна медсестра. Хоча там більшість були нештатними. Волосся, як не дивно, почало потрохи відростати. Вирішила повернутись у Вашингтон, я там прожила багато років. З госпіталю виїжджав грузовик, прямував у Йорк, міг підкинути до Балтимора. Ну й класно, думаю, дві треті на колесах, а далі пішки, чи як. Тільки до Балтимора ми не доїхали. Залишалось ще кілометрів сорок, як надлетів мисливець і шмальнув ракетою. Вона вибухнула під колесами. Наш грузовик зробив сальто в повітрі й ще цілу вічність перекочувався. Всі загинули вижила лиш я та Ребекка — худа темношкіра медсестра. Я її витягла з перевернутого грузовика. Та справи в неї були паскудні — глибока рана, пробита аорта. Кров била фонтаном. Я затиснула рану й відтягнула її під дерево біля дороги. Так і сиділа, спершись до дерева й тримаючи перед собою Ребекку. Рану міцно тримала. Боялась, що поки перев'язуватиму, вона стече кров'ю. Тому тримала, щось говорила до неї, Ребекка щось відповідала. Думала, хтось проїде дорогою, помітить нас. Але... Але я заснула. Прокинулась, було темно, а в обіймах вже остигаюче тіло Ребекки.

Джесіка замовкла. Спогади заставили ще раз пережити страх, відчай і почуття провини. Рой помітив, що Джесіка змінилась.

— Добре, досить поки що спогадів. Потім розповіси.

— Домовились, розповім.

Кілька хвилин йшли мовчки, нарешті Джесіка, щоб порушити тишу, запитала перше, що спало на думку:

— Яке твоє справжнє ім'я?

— Тобто? — здивувався, не чекаючи подібного запитання.

— Рой Грант, це ж псевдонім? Надто вже красиво звучить, щоб отримати таке при народженні, — запитала й одразу пошкодувала. А що, як вона помиляється?

— Меріон, — перервав роздуми Рой, — мене звати Меріон. Меріон Скінфлі.

Мілош Станковіч прокинувся рано. Хоча рано, подумав Професор — це в Санаторії суб'єктивне поняття. Рано — значить ніхто ще не запалив лампу чи свічку. Поки немає джерела світла, в Санаторії ніч. Кортить в нужник. Останнім часом Професор часто бігає. Роки беруть своє в кожного по своєму... Але не хочеться вставати. Ковдра пахне не найкраще, зате така тепла. Він закрив очі, але оскільки навколо темрява, не відчув великої різниці. Професор згадує свою книгу, «Крізь час та простір». Гарну він вибрав назву. Подумки перечислює розділи й параграфи, подумки повторює передмову. Згадує презентацію. Згадує схвальну рецензію самого Ентоні Дайсона. Згадує, яка приємна на дотик глянцева обкладинка його книги. Він часто так робить, коли залишається наодинці з собою. Та зараз він не один. Ще є сечовий міхур. Природний позив зрештою взяв гору.

Попередня
-= 30 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!