знайди книгу для душі...
Полонений лежав тихо і не робив спроб порвати мотузки. Невже його так приголомшила присутність людей, до яких він сам колись належав? А може, коли він побачив людей, у закутках його мозку прокинулась якась невиразна згадка? Утік би він, якби його відпустили на волю, чи залишився б із ними? Ніхто з мандрівників цього не знав, але вони не стали випробовувати долю, й, уважно оглянувши з усіх боків нещасного дикуна, Гедеон Спілет сказав:
- Хоч би ким він був тепер або в минулому і хоч би ким він став, наш обов’язок - забрати його на острів Лінкольна!
- Так! Так! - підхопив Герберт. - Може, увага і турбота повернуть йому проблиски розуму!
- Душа не вмирає, - мовив журналіст, - і було б дуже добре, якби нам пощастило вирвати це Боже створіння з пазурів темряви й дикунства!
Пенкроф тільки недовірливо похитав головою.
- Принаймні треба спробувати, - додав журналіст. - Цього потребує звичайна людяність.
То справді був їхній християнський обов’язок. Це розуміли всі троє мандрівників, добре знаючи, що Сайрес Сміт схвалив би їхній вчинок.
- Залишимо його зв’язаним? - запитав моряк.
- Краще розв’яжімо йому ноги, щоб він сам ішов, - запропонував Герберт.
- Спробуймо, - відповів Пенкроф.
Мандрівники розв’язали мотузки на ногах бранця, але руки залишили міцно зв’язаними. Дикун сам підвівся з землі, однак не кидався тікати. Його сухі очі гостро поглядали на людей, котрі йшли поруч, проте ніщо не свідчило, чи він упізнав у них собі подібних. З рота в нього раз у раз виривалося сопіння з присвистом, він дико озирався навкруги, але не намагався чинити опору.
За Спілетовою порадою, нещасного повели до його хижки. Сподівалися, що на нього справить хоч якесь враження вигляд знайомих речей. Може, досить однієї іскорки, аби розбудити думку, оживити затьмарену, згаслу свідомість!
До хижки було недалеко - кілька хвилин ходи; та в’язень нічогісінько не впізнав, здавалося, він остаточно втратив найменшу згадку про побутові речі!
Лишалося зробити висновок, що нещасний дуже давно перебуває в цілковитій самоті і, діставшись острівця при здоровому глузді, мало-помалу геть здичавів!
Журналістові спало на думку, що, можливо, на нього подіє вогонь, і за хвилину в хижці запалахкотіло яскраве вогнище, яке приваблює увагу навіть тварин.
Спочатку вигляд вогню ніби зацікавив дикуна, та незабаром той позадкував і його безтямний погляд знову згас.
Поки що зоставалося одне: відвести полоненого на борт “Бонадвентура”. Так і зробивши, приятелі залишили дикуна під Пенкрофовим наглядом.
Герберт і Гедеон Спілет знову зійшли на берег, аби завершити початі справи, й за кілька годин повернулися на борт суденця, несучи з собою все цінне із покинутої хижки: реманент, посуд, зброю, насіння городніх рослин, кілька туш дичини і дві пари живих свиней. Усе це повантажили на суденце, і тепер “Бонадвентур” був готовий знятися ід якоря, ледь розпочнеться вранішній приплив.
Полоненого прилаштували в носовій каюті; тримався він спокійно, тихо, але й далі зостався, мов глухонімий, байдужий до всього навколо.