Слава ЗСУ!

- Авжеж.

- І привезли його?

- Так, привезли!

- Живого?

- Звісно!

- Де ж він? Хто він такий?

- Це людина, - відповів журналіст. - Чи то пак - колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!

І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.

- Тепер я й сам не знаю, - додав наостанок Пенкроф, - чи варто було везти його на наш острів...

- Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! - жваво відповів інженер.

- Але цей нещасний сплив з розуму!

- Може, й так, - відповів Сайрес Сміт. - Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших... Горе тому хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.

- Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? - запитав Герберт.

- Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, - відповів інженер, - і єдина людина, що могла її написати, - той, хто зазнав корабельної Катастрофи.

- Звичайно, тільки в тому разі, - додав Гедеон Спілет, - якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.

- Це неможливо, дорогий Спілете.

- Чому ? - запитав журналіст.

- Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.

І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.

- Ти маєш слушність, Герберте, - сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. - Цього бідолаху можна вилікувати - він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!

Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб - приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилийу спробував вирватись і втекти.

Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. И тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.

- Нещасний, усіма покинутий сиротина! - прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.

Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий - саме так вони стали віднині називати його - житиме в одній із кімнат Гранітного палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з’явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.