Слава ЗСУ!

— Ніколи не знав, що північани приносили серце-деревам криваві жертви.

— А ви, південники, ще чимало про північ не знаєте, — відказав пан Бартімус.

І мабуть, таки не помилився.

Давос сидів коло свічки і розглядав листи, які нашкрябав слово за словом протягом днів ув’язнення. «Я був кращим перемитником, ніж лицарем, — писав він дружині, — кращим лицарем, ніж Правицею, і кращим Правицею, ніж чоловіком. Пробач мені, Мар’є, мила й кохана дружинонько. Пробач образи та шкоди, що я завдав твоєму серденьку. Якщо Станіс програє війну, наші землі буде втрачено. Відвези тоді хлопчиків за вузьке море до Браавосу і навчи згадувати про батька незлим словом, коли буде твоя милість і ласка. Якщо ж Станіс здобуде Залізний Престол, то й дім Лукомор виживе, зросте у шані, а Деван лишиться при дворі. Він поможе тобі влаштувати двох молодших джурами чи зброєносцями до шляхетних панів, щоб їм згодом здобути лицарство.» То були наймудріші поради, які Давос знайшов для дружини — і палко шкодував, що не може вигадати кращих.

Він написав листи і до кожного з трьох своїх живих синів — щоб пам’ятали батька, який купив їм імена за кінчики власних пальців. Його послання до Стефона і юного Станіса були короткі, стислі, незграбні; кажучи правду, він і не знав їх так добре, як старших хлопчиків — тих, які потонули і згоріли на Чорноводі. Деванові Давос написав більше: що пишається бачити власного сина королівським зброєносцем, і що як найстаршому йому належить обов’язок берегти й захищати паніматку та молодших братів. «Перекажи його милості — я старався, як лише міг. Шкодую всім серцем, що не впорав його доручення. Щастя-бо моє загубилося разом із пальцями того лихого дня, коли попід Король-Берегом запалала річка.»

Давос повільно перечитав кожен лист кілька разів, питаючи себе, чи не додати слово тут або змінити там. Дивлячись на кінець свого життя, подумав він, людина мала б знайти більше слів для своїх рідних. Але слова знаходилися важко. «Зрештою, не таке вже ганебне я прожив життя, — намагався він переконати себе. — Піднявся з Блошиного Подолу до Правиці Короля, ще й навчився читати і писати.»

Схилившись над листами, Давос раптом почув, як брязкають на кільці залізні ключі. За пів-удару серця двері до його цюпи широко прочинилися. Чоловік, що крізь них увійшов, не належав до ключників в’язниці. Він був високий і худорлявий, з глибокими борознами на обличчі та шапкою сивувато-брунатного волосся. При боці чоловік мав меча; темно-червону кирею на плечі припинала важка пряжка у подобі закольчуженого кулака.

— Князю Лукоморе, — мовив він, — маємо обмаль часу. Покірно прошу піти зі мною.

Давос окинув прибульця сторожким поглядом, збентежений поводженням. Людей, котрим хочуть відрубати голову та руки, нечасто шанують по-панському.

— Хто ви такий, прошу пана?

 — Робет Гловер, з ласки вашої вельможності.

— Гловер! Це ж ваш стіл — Жбир-у-Пущі.

— То стіл мого брата Галбарта. Був віддавна і знову став завдяки вашому королеві Станісу. Він забрав Жбир із рук залізняцької сучки, котра його захопила злодійством та свавіллям. Тепер Станіс пропонує повернути замок законним власникам. Чимало різного сталося, поки ви, князю Давосе, сиділи у цих стінах. Впав Калин-Коп, на північ повернувся Руз Болтон з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон вислав круків по всіх усюдах — скликати панство півночі до Курганища. Він вимагає присяг, заручників… і свідків весілля Ар’ї Старк зі своїм байстрюком Рамзаєм Сніговієм. Цим весіллям Болтони хочуть утвердити свої права на Зимосіч. То ви підете зі мною чи ні?

— Який вибір мені лишається, пане? Піти з вами або лишитися у товаристві Гарта і Панни Лу?

— Хто така панна Лу? Одна з тутешніх праль? — Гловерові почав уриватися терпець. — Ходімо скоріше, і про все дізнаєтеся.

Давос звівся на ноги.

— В разі моєї смерті благаю шановного пана доправити мої листи до тих, кому їх написано.

— Маєте моє слово честі… але якщо вам загрожує смерть, то не від руки Гловера, і авжеж не від руки князя Вимана. Тепер ходімо, хутко.

Гловер повів його темним проходом, потім донизу прогоном витертих сходів. Вони перетнули замковий божегай, де серце-дерево розрослося таким величезним та переплутаним, що задушило всі дуби, в’язи і буки, а тоді випростало бліді товсті гілки просто крізь обернуті на нього стіни та вікна. Корені дерева були завтовшки з людський тулуб, а стовбур так роздався ушир, що вирізьблене на ньому обличчя здавалося опасистим та гнівним. За божегаєм Гловер відчинив іржаві залізні двері та спинився запалити смолоскипа. Коли вогонь розгорівся, він повів Давоса донизу сходами у склепінчастий підвал, де вологі стіни вкривала біла кірка солі, а під ногами з кожним кроком бовталася морська вода. Вони проминули кілька підвалів і рядок малих, вогких, смердючих келій, дуже відмінних від тієї, де ув’язнили Давоса. Потім попереду з’явилася гола кам’яна стіна. Коли Гловер на неї натиснув, вона крутнулася навколо вісі. Далі простягся довгий вузький прохід і сходи, які цього разу вели вгору.