Слава ЗСУ!

«Класно!» — хихикнув Ґейл.

Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко:

перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, — вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.

«Яка іронія», — подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.

Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була діагностична програма. Він розібрав лише три слова. Але цього було достатньо.

Слідопит здійснює пошук...

— «Слідопит»? — уголос здивувався Ґейл. — І що ж він шукає?

Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.

Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування — С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.

Скасувати пошук?

Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув. Пошук скасовано

Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.

ІЦо б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.

Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.

Монітор згас.

Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку № 3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.

РОЗДІЛ зо

«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.

— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?

— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.

Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.

— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.

Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладун-ки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.

За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.

— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.

Бекер відповів іспанською:

— Мені треба поговорити з Мануелем.

Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.

— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?

— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...

Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.

— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?

Бекер відповів, теж стишивши голос.

— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.

Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.