Слава ЗСУ!

Бекер сердито показав йому на свій годинник.

— Але ж до другої ще цілих-п’ятнадцять хвилин!

Двомасний здивовано витріщився на годинник.

— Оце так! Ні фіга собі! — розсміявся він. — Зазвичай я натоптуюся до такого стану лише десь о четвертій ранку!

— А як найшвидше потрапити до аеропорту? — перервав його Бекер.

— На таксі, стоянка — біля входу.

Бекер витягнув зі своєї кишені купюру в тисячу песет і всу-нув у руку малому.

— Дякую, старий! — гукнув Двомасний услід Бекеру. — Якщо зустрінеш Меґан, передай від мене привіт! — Та Бекера вже й слід прохолов.

Двомасний зітхнув і потеліпався до танцювального майданчика. Він був надто п’яний, щоб помітити, як за ним слідкував чоловік в окулярах із дротяною оправою.

А Бекер, вискочивши надвір, подався шукати таксі. Та стоянка була порожня. Він підбіг до дебелого викидайла.

— Таксі!

Викидайло похитав головою.

— Оетазіасіо Іетргапо. Ще рано.

«Рано? — подумки вилаявся Бекер. — Уже друга година ранку!»

— Рісіате ипо! Викличте мені таксі!

Чоловік витягнув мобільну рацію. Сказавши кілька слів, він вимкнув пристрій і сказав:

— Уіепіе тіпійов.

— Через двадцять хвилин? — роздратовано скрикнув Бекер. — А коли буде автобус?

Викидайло смикнув плечима.

— Через сорок п’ять хвилин.

Бекер здійняв у відчаї руки. «Чудово, чорт забирай!» Раптом його увагу привернув шум маленького моторчика. Він був схожий на звук мотопилки. То на старому моторолері «Веспа-250» на автостоянку в’їхав якийсь підліток та його обвішана ціпками подруга. Спідниця дівчини високо задерлася на стегнах, але їй, здавалося, було байдуже. Бекер кинувся до них.

«Аж не віриться, що я це роблю, — промайнуло в нього в голові. — Яж ненавиджу мотоцикли та мопеди».

Підскочивши до водія, він заволав:

— Я заплачу вам десять тисяч песет, якщо ви довезете мене до аеропорту!

Не звернувши на нього ані найменшої уваги, хлопець вимкнув двигун.

— Двадцять тисяч! — випалив Бекер. — Мені терміново треба до аеропорту!

Підліток поглянув на нього.

— Scusi? Перепрошую? — То був італієць.

— Aeropörto! Per favore. Sulla Vespa! Venti mille peseta!

Італієць окинув поглядом свій маленький старенький мопед

і розсміявся.

— Venti mille pesete? La Vespa?

— П’ятдесят тисяч! — запропонував Бекер. То було приблизно чотириста доларів.

Італієць задумливо всміхнувся.

— Dov’ é la plata? A де готівка?

Бекер витягнув із кишені п’ять купюр по десять тисяч песет і подав підлітку. Італієць взяв гроші й передав їх своїй подрузі. Дівчина вхопила купюри й засунула під блузку.

— Grazie! — радісно просіяв хлопець. І кинув Бекеру ключі від «Веспи». А потім узяв за руку свою подругу, і вони, весело сміючись, побігли до клубу.

— Aspetta! — заволав їм услід Бекер. — Стривайте! Я ж хотів, щоб мене підвезли!

РОЗДІЛ 59

Сюзанна сперлася об руку командира Стретмора, і той допоміг їй вибратися драбиною до приміщення шифрувального відділу. Образ Філа Картукяна, що лежав розбитий та обгорілий на охолоджувальних ребрах генераторів, назавжди закарбувався в її свідомості. Від думки про те, що десь там, у підземному череві шифровідділу ховається Ґейл, у неї паморочилося в голові. Правда була страшна й беззаперечна — це Ґейл зіштовхнув молодого інженера вниз.

Сюзанна прошкандибала повз силует «Транскоду» назад, до парадного входу шифрувального відділу, до дверей, крізь які вона увійшла сюди кілька годин тому. Похапливе натискання на неосвітлені кнопки електронного замка нічого не дало: вона потрапила в пастку, і шифровідділ став для неї тюрмою. Його купол вивищувався як супутник на відстані сто дев’ять ярдів від головної споруди АНБ, і увійти до нього можна було лише крізь парадні двері. Оскільки шифровідділ виробляв власний електричний струм, то в комутаторній могли навіть не здогадуватися, що вони потрапили в халепу.

— Головну мережу вибило, — сказав Стретмор, підходячи ззаду. — Ми на аварійному живленні.

Аварійне живлення шифрувального відділу було спроектоване таким чином, що «Транскоду» та системам охолодження надавалася перевага перед рештою систем, включно з освітленням та дверима. У такий спосіб забезпечувалася безперервність роботи суперкомп’ютера під час несподіваного збою в електропостачанні. Особливо під час виконання комп’ютером важливої операції. Це означало також, що «Транскод» за жодної обставини не мусив функціонувати без своєї фреонової системи охолодження, бо в неохолоджуваному замкненому просторі жар від трьох мільйонів процесорів міг сягнути небезпечного рівня і, спричинивши пожежу, знищити аж надто дорогу апаратуру. Про такий сценарій розвитку подій навіть думати боялися.