Слава ЗСУ!

– Хто?

– Старий Зигбам! Уже тоді старий… і вже тоді… ох, розумничок. Я й забув ту давню історію з підробленими грішми. Якщо Зигбам… так-так…

Імператорський Стовп никав по кабінету, бурмочучи під носа, і думати забув про гостя. Варан сидів, опустивши плечі, знагла відчувши, що втомився. Так утомився, що, якби Підставка запропонував негайно позбутись голови на славу Імперії, – Варан погодився б, напевно. Тільки б швидше…

Сині вогники перемигувались із білими. Він заплющив очі. Під повіками в нього стрибала мов колюча зірочка, – якесь питання, що його треба поставити. Дуже важливе питання.

– Ваша Незрушносте, – Варан ледве розліпив губи, – чому ви спитали про Лереаларууна? Чому для вас так важливо, що я його знав? Адже він мертвий оце вже понад двадцять років…

– Ти ще тут? – недбало спитав Підставка.

– Ваша Незрушність не відпускав мене.

– Ти збиваєш мене. Ти заважаєш… Маг мертвий, якщо його тіло впізнане й покоїться в державній усипальні після відповідного обряду. А тіла того бідолашного хлопчиська нема…

– Воно на дні.

– Звісно ж, воно на дні, просто з цією роботою стаєш нервовим, підозріливим… Хапаєш серед ночі найкращих робітників, залякуєш, хочеш навіть катувати… Мовчи. Я сам знаю, що Імперія така велика, що на дальніх її околицях люди нічого не чували про Імператора. Але на дальніх околицях маги народжуються вкрай рідко… Мовчи! Я знаю історію тієї божевільної чаклунки, ти сам мені її розповідав… Та замовкни ж ти, помовч хоч хвилину… Той, кого ти шукав… Знаєш, мені тепер не до тебе. Іди додому. Побачимося завтра.

І двері кабінету роз’їхались, запрошуючи.

* * *

Ліка кинулась йому на шию, притиснулась мокрим носом і заплакала. Невже вона мене кохає, подумав Варан, розчісуючи пальцями її довге світле волосся. Утім… після того, що з нею сталось, я єдиний, хто бачить у цій дівчині людину. Та хай би я був старий, як море, і потворний, як Підставка, вона однаково б тепер ридала, радіючи, що я повернувся…

– Чого ревеш, можна дізнатись? – спитав він сварливо. – Я працюю, зрозуміло? Замість ревти ходімо краще поплаваємо…

Він звелів увімкнути всі фонтани й водоспади. Морська вода розгорнулась пір’ям і химерними солоними квітами, і Варан ожив. Пірнув на гладеньке біле дно, підняв на поверхню дзеркальну мушлю й примусив Ліку зазирнути в неї:

– Бачиш, яка? Найвродливіша…

Ліка мигцем на нього зиркнула, і Варан раптом зрозумів, як це – читати чужі думки. Ліка подумала в цю мить, що коли б не знаменита ця краса – залишитися б їй удома з батьками, узяти шлюб і ніколи не знати смаку «солоденького молока»…

Варану розхотілося купатись.

Він одягнувся й поснідав – точніше, звелів убрати себе й нагодувати. Потім поїхав у канцелярію і дуже здивувався, заставши писців на місцях, – у повній тиші й зосередженості вони виконували кожен своє завдання. За нічними подіями він зовсім забув учорашнього лускуна – а писці не забули. Шелестів папір, ледь чутно поскрипували грифелі, жодна голова не піднімалась, щоб роззирнутись чи перемигнутись із сусідом…

«Напевне, я перестарався», – із каяттям подумав Варан.

Він походив по власному кабінету, потім кинув усе й поїхав до знайомого чиновника, що завідував ремісницькими кварталами столиці.

– Не зрозумів, – сказав той, коли Варан, мружачись від ніяковості, виклав своє прохання. – Ти витурити її хочеш? На вулицю?

– Ні, – сказав Варан. – Мені треба, щоб у разі моєї раптової смерті вона не пішла на корм саможеркам.

– А-а, – протяг чиновник. – Це… та-ак. Ти що, збираєшся знагла померти?

– Не збираюсь, але… Ти пам’ятаєш, кому я служу?

Чиновник спохмурнів і нервово озирнувся на двері.

– Зробиш чи ні? – спитав Варан.

Чиновник смикнув головою:

– Постараюсь.

Варан подякував і вийшов, і вже на вулиці зрозумів, що мимоволі ввів чиновника в оману. Слова «кому служу» той сприйняв як погрозу, тоді як Варан усього лише хотів пояснити, що життя його традиційно висить на тонкій волосині…

Чиновницькі квартали розміщувались у надземній частині. Варан вирішив пройтись під небом хоч декілька хвилин – таки краще, аніж дожидаючи відміряти кроками коридор, устелений кошлатою шкурою змії Хаа…

Не минуло й хвилини, як його наздогнали.

* * *

Пташиний майданчик нависав над містом, невидимий ізнизу через скельний виступ. На злітній дошці стояла повністю споряджена «крилата повозка», по кутах її завмерли чотири крилами, і непорушність їхню порушувало тільки тремтіння пір’я, що його куйовдив вітер.

Поряд походжала людина в довгому плащі з відлогою. Відлога падала їй на очі, лишаючи відкритими величезні вивернуті ніздрі.