Слава ЗСУ!

– Немає часу, – сказав Підставка. – Слухай уважно. По-перше, ти летиш у Лісовий край із листом до тамтешнього намісника й з окремим листом до тамтешнього мага… Третій лист – тобі, прочитаєш по дорозі. Якщо старий Зигбам укладає з сином Шуу…

Ніздрі Підставки затремтіли.

– Я міг би дати тобі «шептуна»… Це блоха, саджаєш її у вухо й одразу розумієш, коли співрозмовник бреше. Але ти говоритимеш із магами, значить, цю штуку не вдасться приховати…

– Я маю прокрастись до бунтівників?

– Та що ти, простіше зараз скинути тебе з цієї скелі… Якщо серед них чаклун – тебе викриють миттєво.

– Але ми з вами підозрюємо Зигбама, а він…

– Помовч! «Ми з вами» нікого не підозрюємо, ми просто перевіряємо… одну річ. Провідавши Зигбама й Лісового намісника, ти полетиш на Кругле Ікло… Так, на Кругле Ікло! Привезеш мені всі тамтешні архіви. Аж до записок княжого лікаря, яку траву приймати від проносу. Ось четвертий лист – для князя Круглоіклівського. Із тамтешнім магом можеш взагалі не зустрічатись.

– Еге ж, – вимовив Варан.

– Не «еге ж»! – зненацька гаркнув Підставка. – Я знаю, смертю тебе лякати марно… Але якщо ти точно зробиш те, що я звелів, я розповім тобі все, що знаю про Блукаючу Іскру.

– Про… що?!

– Не про що, а про кого. Про Блукаючу Іскру, йолопе. Про Пічника, якого ти шукав… і продовжуєш шукати. Уві сні.

Варан дивився Підставці в ніздрі – більше не було куди дивитись.

– Лети-но. – Його Незрушність підштовхнув Варана до повозки. – Повернешся живим… віддячу. Лети!

І Варан підкорився.

* * *

«Крилата повозка» виявилась просторим, з усіма зручностями покаранням.

Величезна коробка мала власні трикутні крила. Вітер знай підхоплював повозку й ніс, даючи можливість відпочити запряженим у неї криламам. Повозка плавко скидала висоту; потім чотири ланцюги натягалися, крилами – а вони були дрібніші й витриваліші за верхових – тягли щосили, трикутні крила повозки повертались майже сторч, і вона знову піднімалася над хмарами.

Можливо, горні з діда-прадіда, багаті й бундючні «до кричайчиного виску», з дитинства навчені подорожувати таким чином. Варан не мав звички. Його нудило. Ані м’яке ложе, ані вмивальник із чистою водою, ані солідний запас вина й харчів, ні зручне відхоже місце в дальньому кутку повозки не могли зарадити його біді.

Він лежав на матраці зі зміїного пуху, нюхав ароматичну смолу, що її якась щира душа поклала в скриньку з продуктами, і з жахом думав про Підставчин лист. Листа належало прочитати в дорозі, прочитати й зрозуміти, чого хоче Його Незрушність від свого посла – але перед очима Варана мінялись місцями підлога й стеля, потилицю ломило, і шлунок знай піднімався до горла. У якому вигляді він постане перед князем Лісового краю, як подивиться на нього підозрюваний маг Зигбам?!

Безсонна ніч давалася взнаки, кусала за запалені повіки. Непогано було б заснути, надолуживши втрачене й скоротивши болючу подорож. Але Підставчин лист лежав оце тут, на круглому столику з високими бортами, і в ньому могло бути все що завгодно – смерть, воскресіння, пусті балачки…

Варан слабко потяг за червону шворку. Шовкові половинки листа роз’їхались, із конверта вилетіли, райдужно поблискуючи, три сотенні папірці й повіялись, підхоплені протягом. В одну довгу жахливу мить Варанові здалося, що зараз вони вилетять у щілину між покривом повозки та її дном – але гроші смиренно спустились на підлогу й завмерли, розливаючи кругом райдужне сяйво.

Варан сповз із матраца й підібрав купюри. У наполовину розкритому конверті лишився ще аркуш – жорсткий, зашкарублий, нездатний до польоту.

«Я гадаю, що ти мені вірний…» – починався лист.

Варан сьорбнув води, випростався на ложі й узявся читати, гамуючи нудоту.

* * *

По дорозі вони зупинились перепочити всього лише два або три рази. Варан міг би не виходити з повозки – але однаково вилазив, скоцюрблений і блідий, сидів біля багаття, розкладеного візниками, і краєм вуха слухав розмови. Крилами спали, як одноногі статуї, сунувши велетенські голови під широченні крила. Варан дивився на зірки і згадував, одну за одною, короткі інструкції Підставки.

Він старався думати лише про Зигбама, підстаркуватого мага Лісового краю. Думка про те, що попереду поїздка на Кругле Ікло, лежала в його голові, немов останнє барильце пороху, – схована, сповита заборонами, закрита наглухо.

Мета подорожі наближалась. Крилами йшли над лісом так низько, що провисла на ланцюгах повозка майже торкалась верхівок. Варан сидів перед оглядовим віконцем. Згори ліс був схожий на хмари, осяяні сонцем. Там, унизу, животіли – або, навпаки, раділи життю – тутешні лісові піддонці.