Слава ЗСУ!

- А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п'ят - і родом, і вихованням, і поводженням,- дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.

Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.

- Та мушу сказати вам щиро,- вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів,- цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер»,- то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів,- може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.

- Ой, містере Стампе! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.

- Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.

- Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стампе... може, колись,- ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина,- мені знадобиться ваша дружня допомога.

- Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стамп. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.

- Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?

- Атож.

- Ви мали на увазі...

- Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.

Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.

- Гаразд,- мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення.- Не турбуйтеся, містере Стампе. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде,- якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?

- Та певне ж, коли ви мене просите.

- Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.

- Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу - почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.

У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею - Плутон, ще з більшою і важчою тацею.

- Любий ви наш велетню! - з удаваним докором відказала вона.- Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флорінда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta luego! [34]

Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:

- Це моя доля, я відчуваю... я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути... Не маю сили, не можу, не хочу!

Розділ XII ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ

Чи не найприємніша частина мексиканського будинку - та, де за підлогу править дах, а за стелю небо,- так звана асотея. За гарної погоди - а в цьому сонячному краю вона завжди гарна - асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та «Сестер-близнят», коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони піднімаються на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.

О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.

---

  34 До побачення! (Ісп.)