Слава ЗСУ!

Уже давно піхотний барабан і кавалерійська сурма сповістили спочинок гарнізонові форту Індж, і час наближався до півночі, коли від дверей готелю Обердоффера від'їхав вершник і, повернувши на дорогу, що йшла понад річкою на пониззя, невдовзі залишив позаду селище і запізнілих гультяїв, які, блукаючи вулицями, могли б побачити його.

Як уже згадувалось, та дорога вела повз гасієнду Каса-дель-Корво протилежним берегом річки. Згадувалось і про те, що саме там вона виходила на відкритий простір, де був лиш один невеликий гайок. Та окрема купа дерев - їх називають у прерії «острівцями» - стояла якраз при дорозі, якою поїхав нічний вершник, покинувши селище.

Діставшись до того острівця, вершник зліз з коня, припнув його до дерева, а тоді зняв з луки сідла скручену кільцями довгу мотузку з кінського волосу і, надівши її на руку, швидко пішов на ближчий до гасієнди край гайка.

Перш ніж вийти з тіні дерев, він подивився на небо й на ясний місяць. Спочатку в погляді його було тільки німе запитання, потім майнуло занепокоєння, і він стиха мовив сам до себе:

- Мабуть, марно чекати, поки той красень піде на спочинок. Здається, він надумав гуляти до ранку.

Цей нехитрий дотеп, яким частенько тішаться підпилі опівнічники по великих містах, начебто трохи розвеселив і нічного дозорця прерії, і на якусь хвилю обличчя його проясніло. Та потім на нього знов набігла тінь тривоги. Чоловік стояв і дивився на відкриту смугу прерії, що пролягла між ним і річкою. На протилежному березі чітко вимальовувались проти неба темні обриси гасіенди Каса-дель-Корво.

- А що, як там хтось таки не спить? Навряд, година вже пізня. Хіба що кого-небудь гризе нечисте сумління... Е, та там же є один такий! Якщо він не спить, то дуже просто може помітити мене на цій видноті. Мені б то й байдуже, коли б ішлося тільки про мене... Та доведеться ризикнути, іншої ради немає, клянуся святим Патріком! Той бісів місяць зайде не скоро, а небо он яке яснісіньке. Ні, не можна змушувати її чекати. Доведеться-таки йти при світлі. Ну що ж, рушаймо!

З цими словами він швидко, але обережно перейшов відкрите місце і опинився на кручі над річкою. Тоді, не затримуючись там, подався вниз звивистою, певно, вже знайомою йому стежкою. За хвилину він уже стояв біля води, якраз проти того місця, де на протилежному березі в затінку величезної тополі був причалений невеличкий човен.

Якусь хвилю чоловік пильно видивлявся через річку. Немовби промацував очима той берег - чи не ховається там хто в затінку дерев.

Як видно, допевнившись, що під деревами нікого немає, він підняв зашморг свого ласо,- бо то воно було в нього в руці,- зробив кілька обертових рухів і метнув його через річку. Зашморг упав на ніс човна, зачепив його, і чоловік перетяг суденце до себе.

Ступивши в човен, він узяв весла, що лежали на дні, вклав їх у кочети й переїхав на той бік, туди, де раніше стояв човен. Там він вискочив на берег, витяг човна з води, щоб його не знесло течією, і, сховавшись у затінку тополі, став чекати чи то якогось сигналу, чи появи ще когось, з ким він умовився там зустрітись.

Якби хто побачив, як він скрадається, то напевне

подумав би, що то злодій, який хоче «обчистити» Каса-дель-Корво. Але, почувши пошепки мовлені слова, що злітали з уст нічного гостя, кожен відкинув би таку неподобну підозру. Той чоловік і справді зазіхав на дещо в стінах гасієнди, але то були не гроші, не коштовні прикраси й не фамільне срібло. Йому потрібна була інша коштовність, найдорожча,- сама господиня Каса-дель-Корво.

Навряд чи треба пояснювати, що той нічний вершник, який залишив свого коня в гайку на протилежному березі й так хитромудро переправився через річку, був не хто інший як Моріс-мустангер.

Розділ XXXII СВІТЛО И ТІНЬ

Йому не довелося довго чатувати під тополею. Тієї ж таки хвилі, як він ступив у човен, одне з вікон гасієнди, що виходило в сад, тихенько відхилилось і деякий час лишалося прочинене, так ніби хтось, наміряючись вийти з дому, вагався й хотів допевнитись, що ніяких перешкод немає.

Тендітна біла рука, що притримувала вікно, безперечно, належала жінці, і, судячи з коштовних перснів, що яскріли в місячному сяйві, жінці знатного роду; і, коли незабаром її струнка постать з'явилася на сходах, що вели до саду, вже неважко було впізнати в ній Луїзу Пойндекстер.

То справді була вона.

Кілька секунд дівчина стояла наслухаючи. Ось до неї долинув тихий сплеск води під веслом. Чи то їй тільки причулося? Вона могла й помилитись, бо довкола розлягався безугавний хор цикад. А втім, байдуже. Час побачення настав, і Луїза не хотіла лічити хвилини, а надто після двох годин стомливого чекання у своїй кімнаті.