Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Я змию образу ордена твоєю кров'ю, вилупку!— звизгнув він.— Викликаю тебе на двобій! Виходи у двір!

— У тебе щось упало, синку,— спокійно вимовила Неннеке.— Підніми, будь ласка, тут смітити не гоже, тут — храм. Фальвіку, поведи звідси свого недоумка, інакше це скінчиться нещастям. Ти знаєш, що треба передати Гереварду. Втім, я напишу йому особистого листа: ви не викликаєте в мене довіри. Забирайтеся звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?

Фальвік, стримуючи оскаженілого Тайлеса залізною хваткою, поклонився, дзвякнувши панциром. Потім подивився в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік перекинув через плече карміновий плащ.

— Це був не останній наш візит, поважна Неннеке,— сказав він.— Ми повернемося.

— Саме цього я побоювалася,— холодно відповіла жриця.— На біду.

Менше зло

1

Першими, як і завжди, на нього звернули увагу кішки й діти. Смугастий котяра, що дрімав на нагрітому сонцем штабелі дров, підняв круглу голову, притис вуха, фиркнув і прошмигнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігли, що докладав на порозі хати всіх зусиль до того, щоб ще більше забруднити й без того брудну сорочечку, розкричався, уп'явшись повними сліз очима у проїжджаючого повз вершника. Відьмак їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, що займав усю ширину вулиці. За відьмаком, витягнувши шию й раз у раз сильно натягуючи мотузку, трюхикав прив'язаний до луки сідла нав’ючений осел. Крім звичайного вантажу, довговухий трудяга тяг на спині велику штуковину, обгорнену попоною. Сіро-білий бік осла покривали чорні смужки запеченої крові.

Нарешті віз звернув у бічну вуличку, що вела до комор і пристані, від якої віяло бризом і несло смолою й волячою сечею. Геральт поквапив коня. Він залишив без уваги приглушений лемент торговки овочами, що вирячилася на кістляву, пазуристу лапу, що звисала з-під попони і підстрибувала в такт крокам осла. Не оглянувся й на зростаючу купку збуджених людей, що прямували за ним.

Перед будинком війта, як звичайно, було повно возів. Геральт зіскочив з кобили, поправив меч на спині, перекинув вузду через дерев'яну конов'язь. Юрба, що йшла за ним, утворила навколо осла півкільце.

Крики війта були чутні вже від самого входу в будинок.

— Не можна, кажу! Не можна, матір твою! По-людськи не розумієш, мерзотнику?

Геральт увійшов. Перед війтом, низеньким і товстим, почервонілим від злості, стояв селянин, тримаючи за шию гусака, що виривався.

— А тобі чого… О Господи! Це ти, Геральте? Чи ж не осліп я?— І знову звертаючись до прохача, крикнув: — Забирай це, хамло! Оглух, чи що?

— Сказали,— бурмотав селянин, косячись на гусака,— от, мовляв, треба би дати щось шановному, бо інакше…

— Хто сказав?— гаркнув війт.— Хто? Це що ж, виходить, я хабара беру? Не дозволю, сказано тобі! Геть, сказано тобі! Привіт, Геральте.

— Привіт, Кальдемейне.

Війт, потискуючи руку відьмакові, ляснув його по плечі вільною рукою.

— Ти тут не бував, вважай, роки два? Га? Що ж ти ніде не всидиш? Звідки занесло? А, хрін з ним, мені однаково звідки! Агов, хто-небудь, тягніть сюди пива! Сідай, Геральте, сідай. У нас тут, розумієш, бозна що коїться, бо завтра ярмарок. Ну що там у тебе, розповідай!

— Потім. Давай вийдемо.

Юрба була вже рази в три більшою, але вільний простір навколо осла не зменшився. Геральт відвернув попону. Юрба ойкнула й позадкувала. Кальдемейн широко розкрив рот.

— Господи, Геральте? Це що таке?

— Кікімора. Не буде чи за неї якої-небудь винагороди, пане війт?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукове, обтягнуте чорною висохлою шкірою тіло, на оскляніле око з вертикальною зіницею, на голкоподібні ікла в закривавленій пащі.

— Де… Звідки?..

— На греблі, версти за чотири від селища. На болотах. Там, Кальдемейне, здається, гинули люди. Діти.

— Угу, чудово. Але ніхто… Хто б міг подумати… Агов, людоньки, по домівках, за роботу! Тут вам не балаган! Закрий її, Геральте. Мухи злітаються.

У кімнаті війт мовчки схопив глечик пива й випив до дна, не відриваючись. Важко зітхнув, потягнув носом.

— Нагороди не буде,— тужно сказав він.— Ніхто й не думав, що така… такий… сидить на солоних болотах. Факт, кілька людей щезло в тамтешніх місцях, але… Мало хто лазив по тих трясовинах. А ти як там опинився? Чому не їхав битим шляхом?

— На битих шляхах не заробиш, Кальдемейне.

— Я й забув,— війт, надувши щоки, стримав відрижку.— Але ж яка була тиха округа! Навіть домовики — і ті рідко дзюрили бабам у глечики з молоком. І от, глянь, під самим боком якась мерзота. Виходить, треба тобі дякувати. Бо заплатити — не заплачу. Фондів немає. На нагороду.

— Кепсько. Трохи готівки мені б не завадило, щоб перезимувати,— відьмак відсьорбнув з кухля, змахнув з губ піну.— Подаюся в Іспаден, так не знаю, чи встигну до снігу. Можу застрягти в якому-небудь містечку уздовж Лутонського тракту.

— Надовго до нас, у Блавікен?

— Ні. Не можна засиджуватися. Зима підпирає.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 11.


Останній коментар

Віталій 13:48:18

Сам ти херня!!!


Віталій 13:47:06

Хороша книга!!!!


максим 25.09.2018

клас всім рикоментую сайт прочитав за 3 дня


Додати коментар