Слава ЗСУ!

2

Вежа, складена із гладко обтесаних ґранітних блоків, увінчана кам'яними зубцями, виглядала цілком імпозантно, піднімаючись над побитими дахами будинків і напіврозваленими покрівлями халуп.

— Бачу, обновив,— сказав Геральт.— Чарами, чи вас на роботи зігнав?

— В основному чарами.

— Який він, цей ваш Іріон?

— Цілком нормальний. Людям допомагає. Але пустельник, мовчун. Майже не вилазить із вежі.

На дверях, прикрашених розетою і інкрустованих світлим деревом, висіла величезна стукалка у формі плоскої лупатої риб'ячої голови, що тримала в зубастій пащі латунне кільце. Кальдемейн, видно, знайомий з дією механізму, підійшов, відкашлявся й проговорив:

— Вітає війт Кальдемейн, що з'явився до метра Іріона в справі. З ним вітає також відьмак Геральт з Ривії, що також явився у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб'яча голова, поворухнувши зубастими щелепами, випустила хмару пари.

— Метр Іріон не приймає. Ідіть, добрі…

— Я не добра людина,— голосно перервав Геральт.— Я відьмак. А он там, на ослові, лежить кікімора, яку я вбив неподалік від містечка. Будь-який чарівник-резидент зобов'язаний піклуватися про безпеку району. Метру Іріону ні до чого робити мені честь бесідою, і він не зобов'язаний мене приймати, коли така його воля. Але кікмору нехай огляне й зробить відповідні висновки. Носикамене, розкрий кікімору й звали її тут, біля самих дверей.

— Геральте,— тихо сказав війт.— Ти-то поїдеш, а мені тут доведеться…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикамене, вийми палець із носа й роби що велять.

— Зараз,— проговорила стукалка зовсім іншим голосом.— Геральте, це справді ти?

Відьмак тихо вилаявся.

— Ну, зануда! Так, справді я. Ну й що з того, що це справді я?

— Підійди ближче до дверей,— вимовила стукалка, випускаючи хмарину пари.— Один. Я тебе впущу.

— А як з кікіморою?

— Побий її грім. Я хочу поговорити з тобою, Геральте. Тільки з тобою. Вибачте, війте.

— Та чого вже там, метре Іріоне,— махнув рукою Кальдемейн.— Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикамене! Потвору до гнойової ями!

— Слухаюся!

Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, вони злегка відкрилися, рівно настільки, щоб він міг протиснутися, і відразу закрилися, залишивши його в повній темряві.

— Егей!— крикнув він, не приховуючи роздратування.

— Готово,— відповів дивно знайомий голос…

Враження було настільки несподіваним, що відьмак похитнувся й витягнув руки в пошуках опори. Опори не було.

Сад цвів білим і рожевим, повітря було напоєне ароматом дощу. Небо перетинала багатобарвна веселка, зв'язуючи крони дерев з далеким блакитнуватим ланцюгом гір. Будиночок посередині саду, маленький і скромний, потопав у мальвах. Геральт глянув під ноги й побачив, що стоїть до коліна в тим’яні.