Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Ну, йди ж, Геральте,— пролунав голос.— Я в будинку.

Він увійшов у сад. Ліворуч помітив рух, оглянувся. Світловолоса дівчина, зовсім нага, йшла уздовж кущів, несучи кошик, повний яблук. Відьмак урочисто заприсягся самому собі більше нічому не дивуватися.

— Нарешті. Вітаю тебе, відьмаче.

— Стрегоборе!— здивувався Геральт, хоч і вирішив не дивуватися.

Відьмакові зустрічалися в житті розбійники із зовнішністю міських радників, радники, схожі на старців, що вимолювали милостиню, блудниці, що виглядали принцесами, принцеси, що виглядали як тільні корови, і королі з манерами розбійників. Стрегобор же завжди виглядав так, як за всіма канонами і уявленнями повинен виглядати чарівник. Він був високий, худий, згорблений, у нього були буйні кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж він носив чорний, спадаючий до землі балахон із широченними рукавами, а в руці тримав довжелезний ціпок із кришталевою кулькою на кінці. Жоден зі знайомих Геральту чарівників не виглядав так, як Стрегобор. І — що найдивніше — Стрегобор справді був чарівником.

Вони присіли на терасці, оточеній мальвами, вмостившись у плетених вербових кріслах біля столика зі стільницею з білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук підійшла, посміхнулася й знову подалася в сад, погойдуючи стегнами.

— Теж ілюзія?— запитав Геральт, заглядаючись на принади, що колихалися.

— Теж. Як і все тут. Але, дорогий мій, це ілюзія вищого класу. Квіти пахнуть, яблука можеш покуштувати, бджола може тебе вжалити, а її,— чарівник указав на блондинку,— ти можеш…

— Можливо, пізніше…

— І вірно. Що поробляєш тут, Геральте? Як і раніше трудишся, за гроші винищуючи представників вимираючих видів? Що одержав за кікімору? Напевно — нічого, інакше б не прийшов сюди. Подумати тільки, є люди, що не вірять у Призначення. Хіба що знав про мене. Знав?

— Не знав. Уже якщо я десь не очікував тебе зустріти, то саме тут. Якщо мені пам'ять не зраджує, раніше ти жив у Ковирі, у такій же вежі.

— Багато чого змінилося з тих пір.

— Хоча б твоє ім'я. Тепер ти начебто б звешся метром Іріоном?

— Так звали будівельника цієї вежі, він помер років двадцять тому. Я вирішив, що його треба якось ушанувати, ну й зайняв його обитель. Я отут сиджу за резидента. Більшість городян живуть дарами моря, а, як тобі відомо, моя спеціальність — крім ілюзій, зрозуміло,— це погода. Часом шторм угамую, часом викличу, то західним вітром прижену ближче до берега косяк мерлангів або вугрів. Жити можна. Тобто,— додав він смутно,— можна б жити.

— Чому «можна б»? І навіщо ти змінив ім'я?

— У Призначення маса облич. Моє прекрасне зовні й огидне всередині. Воно простягнуло до мене свої закривавлені пазурі…

— Ти нітрохи не змінився, Стрегоборе,— поморщився Геральт.— Плетеш дурниці й при цьому корчиш розумні й багатозначні міни. Не можеш говорити нормально?

— Можу,— зітхнув чорнокнижник.— Якщо це зробить тобі приємність, можу. Я дістався сюди, утікши від моторошної істоти, яка зібралася мене прикінчити. Втеча нічого не дала, вона мене знайшла. Цілком ймовірно, спробує вбити завтра, у крайньому випадку — післязавтра.

— Та-а-ак,— безпристрасно простягнув відьмак.— Тепер розумію.

— Щось мені здається, моя можлива смерть не надто тебе хвилює.

— Стрегоборе,— сказав Геральт.— Такий світ. Подорожуючи, бачиш багато чого. Двоє б'ються через межу посеред поля, яке завтра стопчуть коні дружин двох тутешні графів, що жадають знищити один одного. Уздовж доріг на деревах талапаються повішеники, у лісах розбійники перерізають горлянки купцям. У містах раз у раз натикаєшся на трупи в стічних канавах. У палацах штрикають один одного стилетами, а на бенкетах раз у раз хто-небудь валиться під стіл, синій від отрути. Я звик. То з якого дива мене повинна хвилювати смерть, що комусь загрожує, до того ж, котра загрожує не мені, а тобі?

— До того ж, котра загрожує мені,— посміхнувшись, повторив Стрегобор.— А я ж бо вважав тебе другом. Сподівався на твою допомогу.

— Наша остання зустріч,— сказав Геральт,— мала місце при дворі короля Іди в Ковирі. Я прийшов отримати плату за знищення амфісбени, яка тероризувала всю округу. Тоді ти й твій побратим Завіст навперебій обзивали мене шарлатаном, бездумною машиною для вбивств і, якщо мені пам'ять не зраджує, трупоїдом. У результаті Іди не тільки не заплатив мені ні шелонга, але ще велів за дванадцять годин забратися з Ковиру, а оскільки клепсидра в нього була зіпсована, я ледь-ледь устиг. А тепер ти кажеш, що розраховуєш на мою допомогу. Кажеш, що тебе переслідує чудовисько. Чого ти боїшся, Стрегоборе? Якщо воно на тебе нападе, скажи йому, що обожнюєш чудовиськ, оберігаєш їх і стежиш за тим, щоб жоден трупоїдський відьмак не порушив їхнього спокою. Ну а вже якщо й після цього чудовисько розпатрає тебе й зжере, виходить, воно навдивовижу невдячне чудовисько.

Чаклун, відвернувшись, мовчав. Геральт розсміявся.

— Не надувайся як жаба, чаклуне. Кажи, що тобі загрожує. Подивимося, що можна зробити.

— Ти чув про Прокляття Чорного Сонця?

— А як же. Чув. Тільки під назвою Манії Божевільного Ельтибальда. Так звали мага, який улаштував бузу, у результаті якої перебили або ув’язнили у вежі кілька десятків високошляхетних дівиць. Навіть королівської крові. Нібито вони були одержимі дияволом, прокляті, зіпсовані Чорним Сонцем, як на вашому пихатому жаргоні ви охрестили звичайнісіньке сонячне затемнення.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар