Слава ЗСУ!

У тиші, що настала почувся тихий противний смішок. Сміявся Ківрил, весь час недбало розвалений на лаві.

— Та ну тебе, Ренфрі,— видавив метис.— Важлива … подія!

— Замовкни, Ківриле! Негайно.

Ківрил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. У голосі Ренфрі прозвучало щось дуже дивне. Щось таке, що асоціювалося з червоним відблиском пожежі на клинках, стогонами вмираючих, іржанням коней і запахом крові. Мабуть, у решти теж виникли подібні асоціації, бо блідість вкрила навіть засмаглу пику Тавіка.

— Ну, білоголовий,— перервала тишу Ренфрі.— Вийдемо у велику залу, приєднаємося до війта, з яким ти сюди прийшов. Він, мабуть, теж хоче зі мною поговорити.

Кальдемейн, який чекав біля стійки, побачивши їх, перервав тиху бесіду з шинкарем, випростався, схрестив руки на грудях.

— Послухайте, Мазель,— твердо сказав він, не витрачаючи часу на обмін непотрібними чемностями.— Я знаю від цього ось відьмака з Ривіі, що привело вас в Блавікен. Схоже, ви в образі на нашого чаклуна.

— Можливо. Ну то й що?— Тихо запитала Ренфрі, теж не надто чемно.

— А те, що на такі образи є міські або кастелянські суди. Хто у нас, на Лукомор'ї, збирається мстити за образу залізом, той вважається звичайнісіньким розбійником. А ще те, що або завтра вранці ви заберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною компашкою, або я вас засаджу в яму, пре… як це називається, Геральте?

— Превентивно.

— Саме так. Ви зрозуміли, Мазель?

Ренфрі сунула руку в мішечок на поясі, дістала складений у кілька разів пергамент.

— Прочитайте, війте, якщо грамотний. І більше не називайте мене Мазель.

Кальдемейн взяв пергамент, читав довго, потім мовчки подав Геральтові.

— «Моїм комесам, васалам і вільним підданим,— прочитав відьмак вголос.— Всіх і кожного сповіщаю, позаяк Ренфрі, крейгенська княжна, перебуває на нашій службі і мила нам, гнів наш впаде на голову тому, хто їй чинити перишкоди наміриться. Аудоен, король…» Слово «перешкоди» пишеться через «е». Але печатка, схоже, справжня.

— Тому що справжня і є,— сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент.— Поставив її Аудоен, ваш милостивий пан. Тому не раджу чинити мені перешкоди. Незалежно від того, як це пишеться, наслідки для вас можуть бути сумними. Не вдасться вам, шановний війте, заховати мене в яму. І не називайте мене Мазель. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоч на п'ядь,— Кальдемейн виглядав так, ніби збирався сплюнути,— кину в яму разом з твоїм пергаментом. Клянусь усіма богами, Мазель. Пішли, Геральте.

— А з тобою, відьмаче,— Ренфрі торкнулася руки Геральта,— ще пару слів.

— Не запізнися на вечерю,— кинув війт через плече.— Інакше Лібуше розлютиться.

— Не спізнюся.

Геральт сперся об стійку. Граючи медальйоном з вовчою мордою, що висів на шиї, він дивився в зелено-блакитні очі дівчини.

— Я чула про тебе,— сказала вона.— Ти — Геральт з Ривії, білоголовий відьмак. Стрегобор — твій друг?

— Ні.

— Це полегшує справу.

— Не думаю. Я не маю наміру залишатися осторонь.

Ренфрі примружилася.

— Стрегобор завтра помре,— промовила вона тихо, відкидаючи з чола пасмо нерівно підстриженого волосся.— Зла було б менше, якби помер тільки він.

— Якщо, а вірніше, перш ніж Стрегобор помре, помруть ще декілька людей. Іншої можливості я не бачу.

— Скромно сказано — декілька.

— Щоб мене налякати, потрібно щось більше, ніж слова, Сорокопудко.

— Не називай мене Сорокопудкою, не люблю. Справа в тому, що я бачу інші можливості. Варто було б їх обговорити, але, що робити, Лібуше чекає. Вона хоч нічого, ця Лібуше?

— Це все, що ти мала мені сказати?

— Ні. Але тепер іди. Лібуше чекає.

4

У його комірчині на мансарді хтось був. Геральт знав про це ще раніше, ніж підійшов до дверей і зрозумів це за ледь відчутною вібрацією медальйона. Він задув каганець, яким освітлював собі сходи, вийняв кинджал з-за халяви, сунув його ззаду за пояс. Натиснув ручку. У кімнатці було темно. Не для відьмака.

Він, навмисне не поспішаючи, ніби сонно, переступив поріг, прикрив за собою двері. У наступну мить, сильно відштовхнувшись, стрибнув ластівкою, навалився на людину, що сиділа на його ліжку, притиснув її до ліжка, ліве передпліччя тицьнув їй під підборіддя, потягнувся за кинджалом. Але не вийняв. Щось було не так.

— Непогано для початку,— глухо промовила Ренфрі, нерухомо лежачи під ним.— Я розраховувала на це, але не думала, що ми так скоро опинимося в ліжку. Прибери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти?

— Це я. Слухай, є два виходи. Перший — ти злізеш з мене, і ми поговоримо. Другий — все залишається як є, але хотілося б все ж скинути чоботи. Як мінімум.

Відьмак вибрав перший вихід. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.

— Запали свічки. В темряві я бачу не як ти, а бачити співрозмовника люблю.

Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гнучка, сіла, витягнувши ноги в чоботях. Зброї начебто у неї не було.

— Випити є?

— Ні.