Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Ich mochte nur nit so viel Stundcn haben82, — буркнула Мері.
— Ha, ha, natiirlich83,— зраділо засміявся граф.— Nein, wie gescheit bist du!® Правда, мадемуазель?
— Так, — тихо промовила Ольга.
— Wie gescheit84,— ще раз сказав старий і став підводитись. Ольга квапливо ступнула до нього, щоб допомогти.— Ні, ні! —різко крикнув граф; він, стоячи, мов тварина, на всіх чотирьох, силкувався встати сам. Ольга відвернулася. В ту мить її руку судомно стисли п’ять холодних пальців, і, повиснувши на ній усією своєю вагою, старий граф підвівся. Ольга мало не впала під тягарем цього великого, страшного, розбитого паралічем тіла.
Мері засміялась.
Граф випростався, начепив на ніс пенсне і подивився на Ольгу якось здивовано, наче досі не бачив її.
— Miss Olga?85
— Please86, — шепнула дівчина.
— Miss Olga, you speak so much during the lessons, you confound the child with your eternal admonishing. You will make me the pleasure to be a little kinder87.
— Yes, sir88, — прошепотіла Ольга, вся почервонівши. Мері зрозуміла, що папа вичитує гувернантці, й гордовито відвела погляд, ніби це її не стосувалось.
— Ну, то на все добре, мадемуазель,— закінчив граф.
Ольга вклонилась і пішла до дверей. Враз їй захотілося трохи помститись; вона обернулась, блиснувши очима, й сказала:
— Мері, коли я виходжу, треба попрощатись.
— Ja, mein Kind, das kannst du89, — добродушно підтвердив старий граф.
Мері осміхнулась і зробила недбалий кніксен.
Тільки-но опинившись за дверима, Ольга вхопилась за голову: «О боже, я не витримаю! Не витримаю! Вже п’ять місяців ні дня, ні години не було, щоб вони мене не мучили...»
«Та ніхто тебе не мучить,— заспокоювала вона себе, стискаючи скроні долонями й поволі ходячи прохолодним вестибюлем. — Ти для них чужа, найнята людина, про тебе ніхто й не думає. Просто такі вони є... Господи, як самотньо серед чужих людей... Але Мері зла,— раптом крикнуло щось у ній,— зла й ненавидить мене. їй подобається мегіБ мучити, і вона це вміє. Освальд просто пустун, а Мері зла... Графиня пихата й ображає мене, а Мері— злюка... А я ж так хотіла любити цю дитину! Я ж із нею цілий день, цілий день! Господи, скільки років мені тут іще жити?»
У коридорі хихотіли дві покоївки. Побачивши Ольгу, вони замовкли й привітались, відвівши погляди. Ольгу аж заздрість шпигнула, що вони можуть сміятись; вона хотіла була звисока наказати їм щось, але не придумала що. «От би жити з цими дівчатами,— майнуло в голові.— Вони там до півночі регочуть, вовтузяться, жартують; і лакей Франц із ними, щохвилини то одна вересне, то друга... боже, яка гидота!» Мимохіть зринув огидний спогад: учора вона застала Франца з посудницею в порожній кімнаті для гостей, поряд із її спальнею. Він так по-дурному шкірився, застібаючись, що вона з люті мало не вдарила його своїм маленьким кулачком.
Ольга затулила руками обличчя. «Ні, ні, я тут не витримаю! До-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре... Ці покоївки хоч якось розважаються! Вони хоч не такі самотні, не мусять обідати з панами, вони теревенять цілий день, а ввечері потихеньку співають на подвір’ї... Якби вони хоч на вечір приймали мене до гурту!» З солодкою млістю зринула в пам’яті пісня, яку дівчата вчора співали в два голоси під старою липою:
Болпть моє серденько,
Болить воно, хоч плач.
Відчинивши вікно, Ольга з повними сліз очима слухала їх і півголосом підспівувала. Вона все пробачила їм і з палкою приязню простягала до них руки. «Дівчата, я ж така сама, як і ви. Я теж у наймах, і я з вас найне-щасніша!»
ІІайнещасніша, повторювала собі Ольга, ходячи туди й сюди по вестибюлю. Як це сказав граф? «Міс Ольга, ви забагато говорите на уроках; ви збиваєте дитину з пантелику своїми... безнастанними... повчаннями. Я просив би вас... поводитися з нею... трохи ласкавіше». Вона проказувала слово за словом, щоб не згубити з них ні краплинки гіркоти. Зціплювала кулаки, згоряючи від гніву й муки. Так, це її помилка: вона занадто серйозно сприймала роль виховательки. Приїхала сюди, до замку, в якомусь гарячковому захваті, наперед закохана в дівчинку, виховання якої мали довірити їй. Ревно взялася за навчання, була завжди старанна, ретельна, підготована; вона так глибоко вірила в значення освіти—а тепер насилу розбирає із знудженою Мері начатки арифметики та граматики, раз у раз дратується, б’є щиколотками по столу, а тоді в сльозах вибігає з класної кімнати, де лишається переможницею норовлива й ледача Мері. Спочатку Ольга радо бавилася з дівчинкою, сповнена палкого завзяття й по-дитячому захоплена її іграшками; та врешті помітила, що грається сама під холодним, зну-джено-глузливим поглядом малої. Ігри минулись, і відтоді Ольга ходила за своєю вихованкою, мов тінь, не знаючи, про що з нею говорити, чим її розважити. Вона приїхала, сповнена просто жертовного бажання любити, бути лагідною і терплячою; а тепер гляньте, як палають її очі, як шпарко й нерівно б’ється серце, здатне відчувати вже тільки біль, але не любов. «Поводитися... трохи... ласкавіше, — повторювала Ольга, і все її тіло аж терпло. — Боже, чи я спроможна?»
82 Я б тільки хотіла, щоб менше було уроків (нім.),
87 ? Міс Ольга, вн забагато говорите на уроках; ви збиваєте дотику 8 аантелику своїми безнастанними иовпанпями. Я просив би вас поводитися а нею трохи ласкавіше. (Англ.)
