Слава ЗСУ!

— Слухайте, Яновіц, — схвильовано мовив прокурор,— ваш ясновидець справді якесь диво. Адже він змалював точний портрет. Сильна, рішуча людина, що бачить у інших тільки здобич і майстерно веде свою гру; раціоналіст, що холодно обмірковує всі свої вчинки й за жодним із них по жалкує; джентльмен і водночас актор. Пане Яновіц, ваш Карадаг розгадав його на всі сто процентів!

— От бачте, — зрадів Яновіц. — А не казав я вам? То був лист від ПІліфена з Ліберець, правда?

— Якого там Шліфена! —вигукнув прокурор. — То був лист одного вбивці, пане Яновіц.

— Ти ба! —здивувався пан Яновіц.— А я думав, що це від текстильника Шліфена; бо він, знаєте, великий тахраюга, той Шліфен.

— ІІі. Це був лист Гуго Мюллера, отого братовбивці. Ви звернули увагу, коли ясновидець згадав про човен на ставку? З того човна Мюллер кинув у воду свого брата.

— Та що ви кажете! —вжахнувся пан Яновіц. — От бачте! Правда, дивовижний талант, пане прокуроре?

— Безперечно,— погодився пан Клапка. — Як він розгадав усю натуру того Мюллера й мотиви його злочину! Просто феноменально, пане Яновіц. Навіть я б не змалював Мюллера так влучно. А ваш ясновидець помацав кілька рядків, написаних Мюллером,— і все... Ні, тут щось таки є, пане Яновіц. Мабуть, людське письмо справді випромінює якийсь особливий флюїд, чи що.

— А що я вам казав? —тріумфував гган Яновіц.— Будь ласка, пане прокуроре, покажіть мені той лист: я ще ніколи не бачив письма вбивці.

— Прошу,— погодився прокурор і видобув з кишені конверт. — Між іншим, лист дуже цікавий, — додав він, виймаючи аркушик із конверта — і раптом змінився на виду.—А втім... пане Яновіц... — промовив він якось розгублено, — це ж документ із судової справи, і я... не маю права показувати його вам. Вибачте.

За хвилинку прокурор уже біг додому, навіть пе помічаючи, що йде дощ. «Ох, йолоп! —лаяв він себе.— Ох, кретин! Як це могло статися? Ідіот! Замість Мюллерового листа в поспіху схопив свої власні нотатки до обвинувачення й запхав у конверт. Розтелепа! То це було мов власне письмо! Красно дякую! ІІу, стривай, дурисвіте, я до тебе доберуся!»

А втім, почав заспокоювати себе прокурор, хіба той ясновидець казав про нього щось таке вже погане? Дивовижна сила волі, не здатен на підлоту; має свої суворі моральні принципи... Це ж, власне, досить приємна характеристика. Не знаю докорів сумління? Слава богу, я не маю за що докоряти собі} я тільки виконую свій обов’язок. Щодо раціоналізму —теж правда. Ну, а щодо позерства —тут він трохи наплутав. Усе-таки він шарлатан.

Раптом прокурор зупинився. «Ну звісно,— зринула думка, — те, що казав цей ясновидець, пристає до більшості людейі Це ж просто загальники. Кожна людина — трохи позер і трохи користолюбець. У цьому весь фокусі говорити таке, щоб кожен упізнав себе. От і все»,— вирішив прокурор і, розкривши парасольку, подався додому своєю звичайною рівною й енергійною ходою.

— Господи боже! Вже сьома година! —нарікав голова суду, скидаючи мантію. — Знов засиділися хтозна-поки. Ще б пак —прокурор говорив цілих дві години! Але таки домігся свого, колего: з такими мізерними доказами смертна кара —це таки успіх. Правда, цих присяжних ніколи не вгадаєш. Але ж гарно говорив, — провадив голова, миючи руки. — Особливо коли характеризував Мюллера. Просто портрет намалював: потворна, нелюдська натура вбивці... аж моторошно слухати. Пам’ятаєте, колего, як він сказав: «Це не звичайний злочи-пець; він не здатен на підлоту, він не збреше й не вкраде. А коли вбиває, то робить це так спокійно, ніби дає мат на шахівниці. Він убиває не в запалі, а з холодним розрахунком, ніби розв’язує математичну задачу або техвічну проблему». Дуже добре сказано, колего. І далі: «Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич...» Правда, з тим тигром вийшло, здається, трохи надміру театрально, але присяжним сподобалося.

— Або ще оті його слова, — озвався член суду: — «Цей убивця ніколи не жалкує за своїми вчинками: віп завжди певний себе, завжди спокійний за себе; він не зває докорів сумління».

—■ А оце психологічне спостереження, — провадив голова, витираючи рушником руки, — що це актор і позер, якому хочеться приголомшити світ своїми вчинками...

— Так, Клапка небезпечний супротивник...— з повагою підтвердив член суду.

— Дванадцятьма голосами — «винен»! — дивувався голова.— Хто б подумав! Клапка все ж таки домігся свого. Для нього це як гра в шахи або полювання. Він у кожну справу отак угризається!. Не хотів би я, колего, щоб він був моїм ворогом.

— Йому приємно, що люди бояться його, — докинув член суду.