Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— А от і ні! —вигукнув сер Олівер.— Вибачте, падре, але все було не так. Джульєтта кохала Ромео, але батько й мати силували її вийти за графа Паріса...
— Бо знали, що й до чого, — погодився старий священик.— Ромео був ribaldo1 й стояв за Мантую.
— Але напередодні шлюбу з Парісом отець Лоренцо
дав їй порошок, щоб вона запала в сон, схожий на смерть... — провадив сер Олівер. ^
— БрехняІ —зразу перебив його падре Іпполіто.—* Отець Лоренцо ніколи б не зробив такого! Правда тільки, що Ромео напав на Паріса на вулиці й поранив його. Певне, п’яний був.
— Вибачте, отче, але все було зовсім не так,— запротестував сер Олівер. — Насправді було ось як; Джуль-єтту поховали, а Ромео над її могилою простромив Паріса шпагою...
— Стривайте,— знову перебив його священик. — По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам’ят-шіка Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!
— Scusi2,— заперечив сер Олівер, — я ж сам бачив усе на сцені, під час прем’єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.
— Де там, — буркнув отець Іпполіто.—Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.
— Пробачте, падре, —стояв на своєму Олівер, —я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.
— Пусте, — розсердився падре Іпполіто. — Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п’ятнадцять років... Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще ота-кий-о ragazzo3, —добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. — Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав
І граф Паріс іще з перев’язаною рукою... ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди тамі Через три місяці й звінчалися. Ессо133, синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі...
Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.
— Не гнівайтесь, отче, — нарешті сказав він, — але в тій англійській п’єсі все в тисячу разів прекрасніше,
Падре Іпполіто сердито засопів.
— Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!
Олівер похитав головою.
— Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.
Низенький патер замислено покліпав очима.
Велике кохання? По-моєму, це... коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді... віддано й вірно... Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті... То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічве блаженство.
Молодий Олівер неначе прокинувся з задуми.
А що сталося з Ромео?
— З Ромео? Я й не знаю до пуття. Щось ніби чув про нього... А, пригадав. Він у Мантуї закохався в дочку якогось маркіза... як пак його... Монфальконе, Монте-фалько чи якось так. Ох, синьйоре, ото було те, що ви називаєте велике кохання! Він, здається, навіть викрав її — страх яка романтична історія, тільки я вже забув подробиці... Що ви хочете, адже це сталося в Мантуї. Але то була нібито passione senza esempio —така, знаєте, нечувана пристрасть, синьйоре. Так принаймні казали. Ессо, синьйоре, дощу вже й нема.
Сер,Олівер зніяковіло підвівся.
— Вії були дуже ласкаві, падре. Thank you so much1. Дозвольте мені дещицю лишити вам... для ваших убогих парафіяп... — промимрив віп, почервонівши, і засунув під край тарілки жменю цехінів.
— ІЦо ви, що ви,— вжахнувшись, замахав руками падре Іпполіто.— Стільки грошей за скибочку веронської ковбаси!
— Тут і за вашу оповідку,— квапливо пояснив молодий англієць.— Вона була... м-м-м... дуже... дуже... не знаю, як сказати. Very much indeed1.
