Слава ЗСУ!

Поряд із цими експериментами мій асистент д-р Вальтер Гінкель дослідив придатність саламандр як можливого джерела сировини. Зокрема, він з’ясував, що в тілі саламапдр міститься надзвичайне високий процент йоду і фосфору; не виключено, що в разі потребг в них можна буде промислово добувати ці важливі елементи. Шкір«^г саламандр сама по собі маб дуже низьку якість, але її можпа по дрібнити й спресувати під великим тиском; одержана таким чиної штучна шкіра легка, досить міцна й може бути замінником волової. Жир саламандр неїстівний, бо огидний на смак, але придатний як технічне мастило, бо твердіє лише нри дуже низькій температурі. Так само і м’ясо саламандр було визнане неїстівним, навіть отруйним; спожпте сирим, вопо викликає гострий біль у животі, блювоту й галюцинації. Д-р Гінкель після багатьох спроб, проведених на собі самому, з’ясував, що ці шкідливі ефекти зникають, коли нарізане м’ясо попарити гарячою водою (так само, як роблять із деякими мухоморами) і, ретельно промивши, протягом двадцяти чотирьох годин вимочувати в слабкому розчині перманганату. Після цього його можна варити або тушкувати; на смак воно нагадує гірші гатунки яловичини. Ми з’їли в такий спосіб саламандру, яку називали Гансом; то була дуже розумна і розвинена тварина з великими здібностями до наукової праці. Вона працювала у відділі д-ра Гінкеля як лаборант, і їй можна було доручати найтонші хімічні аналізи. Ми подовгу розмовляли з Гансом вечорами, тішачись його ненаситною жадобою знань. Па превеликий жаль, ми позбулися Ганса, бо він ослін після моїх експериментів із трепанацією черепа. Його м’ясо було темне, губчасте, але ие викликало ніяких прикрих наслідків. Нема сумніву, що в разі потреби — скажімо, під час війни — саламандряче м’ясо може бути цінним і дешевпм замінником яловичини.

Кінець кінцем цілком природно, що саламандри перестали бути сенсацією, коли їх розплодилося кількасот мільйонів; інтерес, який вони викликали в публіки, поки були до певної міри новинкою, ще якийсь час відлунював у гротескних кінокомедіях («Саллі і Анді, дві славні саламандри») та на естрадах кабаре, де куплетисти й шансонетки з особливо поганими голосами мали надзвичайний успіх, імітуючи рипучу калічену мову саламандр. Та в міру того, як саламандри ставали явищем масовим і повсякденним, змінювалась, так би мовити, й пов’язана з ними проблематика⁹.

⁹ Характерні відомості щодо цього дає анкета газети «Дейлі ста}.» на тему: «Чи мають саламандри душу?» Ми процитуємо (звісно, не гарантуючи автентичності) кілька відповідей відомих осіб па цю анкету:

Dear sir⁵⁶,

ми з моїм добрим приятелем, велебннм Г. Б. Бертрамом, досить довго спостерігали саламандр на будівництві молу в Адені й двічі чи тричі розмовляли з ними, але ие помітили в них жодного сліду таких почуттів, як Честь, Віра, Патріотизм чи Спортивний Дух. А що ж іще, шітаю вас, може по праву називатися душею?

Truly yours?

полковник Дж. В. Бріттон

Одне слово, велика сенсація, викликана саламандрами, скоро затихла, поступившись місцем чомусь іншому і, можна сказати, поважнішому — Саламандровому Питанню, Піонером цього Саламандрового Питання — як уже не раз ставалось в історії людства — виявилась жінка. Це була пані Луїза Ціммерман, директриса дівочого пансіону в Лозанні, яка з надзвичайною енергією й неослабним завзяттям пропагувала в усьому світі своє благородне гасло: ⁵⁷Дайте саламандрам систематичну шкільну освіту!» Вона довго наражалась на нерозуміння з боку громадськості в своїх невтомних зусиллях привернути увагу, по-перше, до природженої кмітливості саламандр, а по-друге —до небезпеки, яка може виникнути для людської цивілізації, коли саламандри не діставатимуть дбайливого інтелектуального й морального виховання. «Як загинула від вторгнення варварів римська культура, так може загинути й наша цивілізація, коли залишиться островом серед моря духовно уярмлених істот, яким відмовлено в причетності до найвищих ідеалів сучасного людства», — пророчо волала вона на шести тисячах трьохстах п’ятдесяти лекціях, що їх прочитала в жіночих клубах усієї Європи й Америки, а також Японії, Китаю, Туреччини та інших країн. «Щоб зберегти культуру, треба дати освіту всім. Ми не можемо в спокої споживати дари нашої цивілізації й плоди нашої культури, поки довкола нас животіють мільйони нещасливих, принижених створінь, штучно утримуваних у тваринному стані. Як девізом дев’ятнадцятого сторіччя було Визволення Жінки, так девізом нашої доби повинне стати] «Дайте всім саламандрам школи!» І так далі. Завдяки своїй красномовності і неймовірній наполегливості пані Луїза Ціммерман мобілізувала жінок усього світу й зібрала достатні кошти, щоб заснувати в Больє під Ніццою перший ліцей для саламандр, де пуголовків саламандр, що працювали в Марселі й Тулоні, навчали французької мови й літератури, риторики, добрих манер, математики й історії культури¹⁰.

 56 Відданий вам (англ ).

 57 раз: колп наша молода викладачка історії в гарячий літній день паділа купальпий костюм, спустилася до нашого басейпу і, сидячи по шию в воді, почала розповідати нам про визвольну війну в Нідерландах. Побачивши це, наша рідна пані Ціммельман дуже розсердилась. «Зараз ідіть обмийтеся, мадемуазель, ідіть, чуєте?» — закричала вона зі слізьми на очах. Для нас то була делікатна, але досить виразпа паука, що ми все ж такп не люди; згодом ми були вдячні нашій духовній матері, що вона втлумачила нам це таким рішучим і тактовним способом. Коли ми добре вчилися, вона, як нагороду, чптала нам вірші новітніх поетів, як-от Франсуа Коппе. «Вірші, правда, аж западто новітпі,— казала вопа,— але, кінець кінцем, і це сьогодні вже належить до доброї освіти». Під кінець навчального року влаштували публічний випуск, па який запросплп пана префекта з Ніцци та інших представників влади й визначних осіб. Шкільний сторож пообтирав насухо найздібніших і найкращих учнів, які вже мали легені; їх одяглп в білі шати, і вони за тонкою завісою (щоб не па лякати дам) декламували байки Лафонтена, розв’язували математичні задачі, розповідали гепеалогію династії Капетінгів з усіма датами. Потім пан префект у довгій, гарній промові висловив подяку пашій дорогій директрисі, і радіспнй день закінчився. Про наше фізичне здоров'я дбали так само, як і про паш духовний розвиток; раз на місяць нас оглядав місцевий ветеринар, а раз на півроку кожного з нас зважували, щоб перевірити, як ми ростемо. Особливо наполегливо наша дорога наставниця переконувала пас, щоб ми зреклися огидної, розпусної звички до «місячних танців»; соромно признатись, але, незважаючи на це, декотрі зі старших школярів на повному місяці потай віддавалися цій тваринячій гидоті. Маю падію, що наша дбайлива опікунка пі разу про це не довідалась; бо цѳ розбилэ б її велике, благородне, сповнене любові серце».