Слава ЗСУ!

Мати. Ну що, наприклад?

Т о н і. Та все... Ну, хоч би... степ, буйна трава, і раптом біжить табун антилоп... Мамо, я не розумію, як можуть люди стріляти в тварин.

Мати. Татусь стріляв... Але ти будеш не такий, правда? (Обнімає його за шию). Я б тільки хотіла, щоб ти завжди був такий, як тепер. Треба ж комусь лишатися вдома, Тоні. Бо інакше ні в кого на світі дому не було б. (Цілує його). Ну йди вже, у мене тут ще багато діла.

Тоні ВИХОДИТЬ.

(Нечутно пораючись). Тоні буде інакший. Тоніповинеіі бути інакший. (Зупиняється перед портретом Батька й дивиться на нього. Тоді знизує плечима, відходить і спускає важкі штори на вікнах.

Кімнату сповнює півморок.

{Вертається до Батькового портрета й засвічує перед ним торшер). Слухай, ну чого ти весь час маниш їх сюди? Ти ж знаєш, що я цього не люблю... Навіть Тоні, що вродився вже після твоєї смерті й пі разу тебе не бачив, так і дивиться, щоб сюди забитись. Ну скажи, нащо ти це робиш. Я ж хочу, щоб вони й моїми були, Ріхарде! Я но хочу, щоб вони весь час пнулись за тобою.

Батько (повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом... Тож не дивуйся їм.

М а т и (обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.

Батько. Що ж — дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?

М а т и. Аякже, повикидати! Пам’ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебо.

Бо все це — ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі... Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.

Батько (сідає верхи на стілець). Та це просто тютюн, любонько.

М а т и. Тютюн... і життя. Ти не можеш уявити, що я тоді почуваю. Тільки заплющу очі, і всю мене пронизує; Ріхард був тут... Ріхард... Ріхард... Усе тут сповнюється тобою, наче я тобою дихаю. Ні, не кажи, не в цьому мотлоху річ, це ти сам, це ти... А хлопців ти мені псуєш, Ріхарде.

Б а т ь к о. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже... скільки це років?

М а т и. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.

Батько. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.

М а т и. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.

Батько. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.

М а т и. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе пе стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обо в’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?

Батько. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями... та ще ж нас і побито.

Мати. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у най небезпечнішій операції...»

Б а т ь к о. Та це ж тільки говориться так, серденько Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже... таке з мпою сталось. Яке там геройство! Когось треба було по слати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

Мати. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!

Батько. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного... але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому... Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоІГЧИЙі-тих, тільки й того. Велике діло!

Мати. П’ятдесят двоє вбитих... А всього скільки вас було?

Батько. Ну... п’ятдесят двоє й було. Зате ж ми продержалися цілих шість днів. Признаюся, найдужче нам дошкуляла спрага. Там, бач, не було води. Тож спрага мучила —несила терпіти. І злість. Я там страшенно злостився, серденько.