Слава ЗСУ!

Мати. Чому?

Б а т ь к о. Бо все це, правду кажучи, було непотрібне. Наш полковник помилився, розумієш? Треба було головну колону трохи притримати внизу, а в той прохід послати принаймні чотири батальйони. І гірську батарею. Я це побачив зразу. І сказав полковникові. А він мені на те: «Ви, здається, боїтесь, майоре?»

Мати. Ріхарде! І ти через це пішов... на смерть?

Батько. Найбільш через це, серденько, найбільш через це. Щоб полковник побачив, що я мав рацію, розумієш? Йолоп! Прямо в пастку послав, тубільцям на втіху!

Мати. І заради нього... заради нього...

Батько. Тобі це здається безглуздям, правда? А в армії, любонько, це називається честю. Бач, там інакше не можна.

Мати. Ріхарде, цього ти мені ще не казав! То ти загинув тільки через те, що ваш полковник дав дурний наказ?

Батько. Таке часом стається, рідненька. Та принаймні з’ясувалося, що я мав рацію. Хіба це нічого не варте?

Мати. От бач, про що ти думав: довести, що ти мав рацію. А про нас і не згадав, правда? І про те, що я саме чекаю п’ятої дитини, не подумав?

Батько. Як не подумав, серденько! Ще б пак пе подумати! Як попадеш у таку халепу, то стільки всього передумаєш, що тобі й уявити несила. Наприклад, їдеш верхи й кажеш сам собі: «Через три місяці я б міг додому з’їздити. Доти вже й мало народиться. Треба буде шаблю скипути, обережнепько поставити в передпокої і ввійти павшпинькп... навшпиньки... Ну, Ондра вже потиспе мені руку по-чоловічому, як дорослий, і скаже: «Добридеиь, тату!» — «Добридень, Ондро. Як таму школі?» — «Все гаразд, тату». А їрка — той зразу почне показувати якусь машинку: «Диви, тату!» А близнята витріщатимуть на мене очі та битимуться: хто перший злізе мені на коліна. «Дарма, шибеники, лізьте обидва зразу та не сваріться!» А дружина... це я більше як півроку її не бачив. Більш як півроку. Коли обійму її — чи знов вона їак обм’якне, ніби в неї й кісток нема, і зітхне* ЛЧхарде...»

М а т и. Ріхарде...

Батько (підводиться). Ну що, серденько? Як тобі тут жилося?

Мати (з заплющеними очима). Сам знаєш, коханий, чекала тебе... П’ятого сина тобі породила... Такий слабенький, Ріхарде, бозна, чого він такий тендітний. Може, тому, що я стільки за тобою плакала.

Батько. Дарма, рідненька, він подужчає. Ще Й 8 нього виросте молодчага, герой, ось побачиш.

Мати (з несподіваним запалом). Ні, Я не хочу, щоб із Тоні виріс герой! Досить із мене, Ріхарде, чуєш? Досить я вже заплатила за ваше геройство! Мало хіба, що ти загинув? Чи ти знаєш — чи ви знаєте, що це таке: втратити чоловіка! Якби ти знав, на що я звелася... Що це ти мені накоїв, Ріхарде, як ти міг дозволити, щоб тебе так безглуздо віддали в жертву?

Батько. Серденько, а що я міг удіяти, коли той бовдур полковник сказав, що я боюся... Мусив піти, правда? Він же сказав це... при всіх офіцерах. «Здається, ви боїтесь, майоре?» Я не знаю, рідненька, як би ти пове лась, коли б сама це почула.

Мати (підвівшись, тихо). Я б сказала: «Йди, Ріхарде Такого стерпіти не можна».

Б а т ь к о. От бач, голубонько, і ти б то само відчула

М а т и. Бо я тебе кохала, Ріхарде, бо я й досі кохаї тебе! Але тут це пі до чого, мій сдиний; хіба ж ти можеш знати, що робиться з жінкою, коли вона так безтямно, так по-жіночому когось покохас! Я сама не знаю, звідки це в нас; тільки знаю, що мені саме це в тобі страшенно подобалося — твій войовпичий вигляд, Ріхарде, дзенькіт твоїх острог, твоя відвага й фанфаронство, твоя чесність і легковажність... Сама не знаю, чому це так мене чарувало, Мабуть, я була дурна, закохана, павіжена; але й тепер... я й тепер би не стерпіла, якби тебе спіткало приниження!

Батько. Ну от бач! А якби я тоді не пішов.,.

Мат и. Ні, ні, Ріхарде, не лови мене на слові! Мабуть.,, ні, напевне, я б погодилася, щоб ти тоді повівся... не по-військовому. Ти вернувся б до мене й дітей... вийшов би у відставку. Я б.,, із цим змирилася. І теж любила б тебе. Може,., трохи по-іншому. Я знаю, що ти страшенно мучився б... без тієї вояцької честі, але ми... обоє якось пережили б це; зате я принаймні жила б із тобою разом і могла б про тебе піклуватися.

Б а т ь к о. Як про людину, що мучиться своєю нікчемністю. І це задовольнило б тебе?

Мати. Мусило б задовольнити. А так — чим, ти думаєш, доводилось мені вдовольнятися? Чи багато я мала?

Б а т ь к о. Я знаю, рідненька... Мені страшенно тяжко. Та майорська пенсія, що ти по мені одержувала...

Мати. І п’ятеро дітей, Ріхарде, — подивись тепер на них. Ти не знаєш, як важко з цим упоратись самотній жінці. Ні, ні, цього ти не можеш зрозуміти. Пробач, коханий, мені не слід би про це говорити, але ж ви, чоловіки, хіба уявляєте... Одежа, харчі, школа —і знов — одежа, харчі, школа... Весь час рахуй, вираховуй, по десять разів кожну одежинку й кожний мідяк у руках обертай —що ви про це знаєте? Звісно, геройства тут нема ніякого, але... й від цього пікуди не дінешся, мій любий. Коханий мій, коханий, чого ти так на мене дивишся? Бачиш, на що я звелася!