Слава ЗСУ!

Батько. Ти красуня, любонько. Ти вродливіша, ніж була.

Мати. Не балакай казна-чого, Ріхарде. Ми, живі, страшенно змінюємось. Ти —ні, ти зовсім не змінився. Я аж соромлюся, що стала така стара проти тебе. Не дивись па мене, мій єдиний. Адже ж у мене стільки турбот було! І так важко жилося без тебе...

Батько. Ну, з мене ти небагато мала помочі!

М а т и. Зате хоч сама не була. А найбільше, любий, найбільше я потребувала тебе, коли діти почали підростати. Ні, ти не думай, вони хлопці славні. Всі — Онджей, їржі, близнята —завжди раді були помогти мені. Та як виросли, то неначе почалп говорити іншою мовою. Я їх не завжди розумію, Ріхарде. Ти, мабуть, розумів би їх краще.

Батько. Не знаю, голубонько, не знаю. Мабуть, і я б не в усьому добрав діла. Хіба я тямлю щось у медицині, чи в авіації, чи в тих дурницях, що ними забили собі голову наші близнята...

Мати. Це ти про політику?

Батько. Атож. Я в ній темний, люба. Я був просто солдат, та й годі.

М а т и. А все ж... Тебе вони краще слухалися б. Я знаю, ти хотів і з них поробити солдатів; та коли ти загинув, я сказала собі —ні! Звісно, я ж могла віддати їх до військових шкіл... безкоштовно; але я воліла... я воліла своїми руками заробляти гріш, щоб вони вчилися чогось іншого. Я думала: хай буде медицина, техніка, що завгодно... тільки не армія. Хай роблять щось кориспе... і таке, від чого люди не мусять умирати. Якби ти знав, скільки я напрацювалася, щоб їх вивчити... А гепер бачиш, що маю!

Батько. Ну, серденько, мені здається, на них тобі нема чого нарікати.

Мати. Та хтозна... Я сама здаюся собі квочкою, що вивела орлят. Вони один за одним злітають у небо, а я сиджу на землі й кудкудакаю зі страху. Часом я тверджу собі: не будь такою малодушною, не заважай їм.. Ріхарде, це просто страхіття, що з людиною діється, коли вона —мати! Адже я й сама колись була відчай душна, й сама мріяла бозна про що... Ох, ти сам знаєш коханий.

Батько. Знаю, голубонько.

Мати. Адже я з дому втекла з тобою, і мепі не страшні було хоч би й життя віддати. А тепер... тепер я б рада мов скнара, сховати те, чим живу, сісти на нього зверх і кричати: «Не віддам! Не віддам!» Я й так уже дово; віддала, Ріхарде. Тебе... і нашого Ондру. Більше від мен пже не можна жадати. Занадто дорого коштувало мені т< що зветься... геройство. Спершу ти, потім Ондра...

Батько. Не кажи, рідна моя; Ондра помер гарно смертю. Гарною... і почесною.

Мати. Почесною, я знаю. Вам здається страшенною честю за щось умерти; а про те, що хтось вас утратить, ви й не думаєте. Ну, ти, Ріхарде, може, й мусив піти на смерть, бо ти був солдат. Але ж Ондра не мусив. Ондра був лікар і вчений; він міг би працювати десь у клініці... й не заразився б...

Батько. З лікарями таке буває, маленька моя. В нашому полку теж якось був помер лікар. Такий славний чолов’яга був, я з ним усе грав у шахи. І раптом заразився холерою...

Мати. Але ж хіба наш Ондра мусив їхати туди, в тропіки? Це все через тебе!

Батько. Ну що ти, серце моє, я ж тоді вже давно був мертвий!

Мати. Однаково: ти весь час манив його сюди, до свого кабінету. Ти мав на нього вплив, любий. Тут Ондра весь час учився, тут він сидів, обіклавшися книжками, тут цілі години ходив з кутка в куток і курив... І тут-та-ки раптом сказав мені: «Мамо, я поїду на екватор, хочу трохи світа побачити». А що він туди їде воювати з жовтою пропасницею, це він... забув сказати. Ви завжди криєте від мене, що у вас на думці. Скажете: «Мамо, я тільки прогуляюся», — а потім зостаєтесь там навіки. Утік, наче злодій!

З темного кутка виступає Ондра в білому лікарському халаті

Ондра. Матусю, таж я тобі вже скільки разів пояснював... Я просто не хотів, щоб ти турбувалася. Тому й не сказав нічого. От і все.

Мати. Оце ти називаєш «пояснював»? Про те, щоб я не турбувалась, ти подумав; а про те, що можеш там заразитися чи ще яку біду собі напитати — ні. А я б подумала, Ондро. От воно як.

О ндра. Ну, й помогло б це тобі, матусю? Адже я б однаково поїхав.

Мати. Ондро, Ондро, ти ж весь час був такий серйозний, розважний хлопець. Я часто не знала б, що мені й робити, якби не ти. Меншим дітям ти був замість батька — такий розумний і статечний... І раптом —на! Поїхав У тропіки й помер там від жовтої пропасниці. Не кажи мені, Ондро, що так треба було!

Батько. Бач, серденько, лікар теж на свій лад солдат. Такий уже фах, правда, Ондро.

Мати. І що тобі було до тієї жовтої пропасниці? Міг би лишатися вдома, лікувати людей або породіллям допомагати...

О н д р а. Мамо, зваж сама: від жовтої пропасниці щороку сотні тисяч умирали... Адже це була б ганьба — пе знайти ліків від неї. То був... ну, просто обов’язок.