Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ВСЕСВІТ

Однак десь у глибині душі закрадався ще не усвідомлений сумнів: а чи справді дівчина кохала й кохає його? Можна сказати, фундаментальне запитання – чого хоче жінка? Твого кохання, твого плеча для опори, а чи твоїх грошей і статусу? Запитання це ще навіть не звучало в свідомості, ще тільки оформлювалось у літери в європейсько-літерово-лівопівкульній системі. Але воно, напевно, робило такою несмачною цю ранкову каву й не знімало «робочу» мігрень, незважаючи на п’яту чашку міцного напою.

Трохи помасажувавши скроні й знову помацавши обручку, Юрій вирішив сходити до автомата ще за однією чашечкою «гіркого зілля»

– просити секретарку приготувати каву було вже якось незручно. ***

Двір спорожнів... Лише тихенько поскрипували гойдалки, розхитувані вітром і залишені дітлахами, яких батьки покликали вечеряти. Поруч, у пісочниці, хтось із малечі, поспішаючи додому, забув іграшкову машинку і совочок. А ще на асфальті лишилися шматочки різнокольорової крейди, якими кілька хвилин тому виводили чудернацькі малюнки.

Він залишився сам. Чомусь саме цей вечір Олексій дуже добре пам’ятав, навіть сьогодні – майже двадцять років по тому. Того дня, незважаючи на швидкі сутінки, він виводив на асфальті малюнок, свою Картину. Це була справжня Картина, в його тодішньому розумінні, на якій хлопчик зображував Світ. Таким, яким сприймав і

розумів, таким, яким міг намалювати на асфальті шматочками різнокольорової крейди. Як і приятелів, його кликали вечеряти вже разів зо три, однак Олексій чув і не чув одночасно – так захопився Творенням. Час кудись зник. Він би, напевно, і всю ніч домальовував щось у Картині, однак несподівано ліве вухо грубо скрутила в бублик дужа рука.

– Скільки тобі кричати, Альошо, щоб ішов вечеряти, га? – роздратовано сварила мати. – Не розумієш по-хорошому? Ось чекай, прийдемо додому, батько візьметься за твоє виховання! А то подивіться: ніч надворі, а він малює холєру якусь! – Це не холєра, а Картина! – схлипуючи, намагався пояснити маленький художник. – Мені ще трошки домалювати лишилося... – Я тобі зараз домалюю! Мати затягла хлопчика в під’їзд і нахилилася до нього. – Затям, щоб більше жодних малюнків і картин, досить цих дитячих дурниць! Цілими днями тільки тим і займаєшся, що малюєш. Ти вже дорослий, тож і поводься відповідно, зрозумів? – Та-а-ак, – схлипував Альоша. Мати відпустила вухо. Він не відчував болю, от тільки плакати дуже кортіло... А вранці пройшов дощ і розмив усі малюнки на асфальті. Залишилися тільки кольорові калюжки... Усе це пригадав Олексій Іванович чомусь саме зараз, коли осінній дощ періщив по машині. Він сидів за кермом, а поруч, на сидінні, лежав запакований новий шедевр до його колекції. Коли автівка повернула на знайому вуличку, дощ припинився. І тут у Олексія аж подих перехопило – ліворуч, з боку Дніпра, він побачив, як усіма кольорами переливається велетенська веселка. І хоч по натурі директор був зовсім не сентиментальний, але такої краси не бачив ніколи.

Він зупинив машину на узбіччі та так і сидів, дивлячись на веселку. Потім навіть вийшов і стояв, споглядаючи диво. Яка ж неймовірно красива, чудова веселка!

До реальності Олексія повернуло тихеньке клацання за спиною. Озирнувся. Так і є! За іронією долі, зупинився саме перед тим будинком на цій вулиці, який постійно оминав навіть поглядом. Більше того, колишня кохана якраз і намагалася сфотографувати цю веселку. З розгубленого виразу її обличчя зрозумів, що дівчина також не помічала його раніше. Кілька секунд дивилися одне на

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 26.11.2014

Я б назвав цю книгу "щоденник" ("біографія" ) не більше. А взагалі враження від прочитаного позитивне . На трійку


Додати коментар