Слава ЗСУ!

одного. Потім він мовчки сів за кермо і, витиснувши газ на повну, помчав додому.

«Усе, досить, завтра переїжджаю на квартиру. Більше так тривати не може...»

***

Аліса заскочила до будинку, навіть забула забрати штатив, з якого щойно знімала райдугу. Веселка вже розтанула в небі. Визирнувши у вікно, чи, бува, не повернувся Алекс, хоча й знала, що не повернеться, Аліса вийшла за штативом.

«Ми стали як ті магніти, тільки однойменного заряду – відштовхуємося в різні боки, а хто б міг подумати... Хоча от Марічці Алекс чомусь одразу не сподобався. Принаймні вона так казала».

Дівчина сховала штатив і камеру до шафи й, випивши склянку соку, сіла в крісло. Підібрала коліна й обхопила їх руками. Так легше зосереджувалася й частенько сиділа, коли обмірковувала якусь важливу справу по роботі.

Тепер же думки не поспішали впорядковуватися. Почала згадувати чудернацькі пози-асани йоги, які опановувала разом з подругою. Справді, незвичайний досвід. Раніше знала спорт як суцільну динаміку: біг, плавання, теніс, баскетбол чи футбол. А тут навпаки

– майже одна статика. Хоча м’язи, що отримували навантаження, після занять приємно боліли. Крім них з Марічкою, на заняття ходило ще осіб десять «чудиків», як жартівливо називала їх подруга за серйозне ставлення до цієї «екзотики». У групі були чоловіки й жінки від 18 й за 60 років. Отакий-от різношерстий колектив. Заняття проводив Антон (так просив називати себе) – сухорлявий високий чоловік невизначеного віку. Здавалося, кожен м’яз виділявся на його смаглявому тілі, а голос йог мав густий і повільний. Напевно, давалася взнаки тривала практика дихальних йогічних вправ.

Окрім асан, час від часу, протягом заняття, Антон давав різні настанови і робив іноді дуже довгі й не зовсім зрозумілі Алісі коментарі про якусь енергію та її рух. Єдине, що запам’яталося дуже добре, фраза на першому занятті:

– Спочатку навчіться слухати своє тіло. Далі зможете розвивати й інші можливості.

Корінець шостий

А А ндрій медитував. Перебував у такому стані, коли мозок відпочивав і думки не крутилися, як навіжені. Звісно, цей «внутрішній діалог» нікуди не зникав, однак хлопець практично не помічав його, фокусуючи всю увагу на диханні. Він сидів у позі «дза дзен», яку використовують для медитацій у карате. А щоб не спізнитися на роботу, ставив таймер. Після його сигналу глибоко вдихнув і повільно піднявся, розминаючи ноги. Далі – сніданок і гайда до редакції.

Добрався майже без затримок у одвічних столичних заторах.

– Уявляєш, дивилася вчора фільм з Джоні Депом... Який? Ой, та не пам’ятаю назви... Але він там такий класний!.. Звісно, це була Ліза. Вона починала ранок, як завжди, з інтерактивного спілкування. Проходячи повз кают-кампанію, Андрій помахав їй рукою. Ліза й далі захоплено щебетала в слухавку, не помічаючи нікого. Тоді хлопець швиденько проскочив до кімнати й легенько ущипнув дівчину за руку.

– А-ай! – від несподіванки та аж підскочила. – Андрію! Де ж твої манери? – обурилася. – Сьогодні лишилися вдома, – пожартував хлопець і зник за дверима, ледь не збивши з ніг Зою Дмитрівну. – Ох, уже ця молодь! Ні, щоб працювати, – суворо зиркнувши, пробурчала вона. Андрій вибачився й шмигнув до свого кабінету, щільно причинив двері – раптом Ліза надумає ще якийсь фільм рецензувати. Не те, щоб він не любив кіно, просто, коли вже все знаєш у деталях, зовсім нецікаво дивитися!