Слава ЗСУ!

– Сокіл! Максим! – Так, це я! – відгукнувся практикант. – Знаю, що ти! Скажи краще, навіщо забрав милиці в Єгорова з 14 палати? Я тебе питаю! Він сказав, що півгодини їх по палаті шукав, а потім до приймальні сяк-так дошкутильгав і про все розповів. – Диво, о диво трапилося! – засміявся Максим, потроху маневруючи за дальній кінець столу, щоб його не дістала тітка. – Хворі й кволі одужують і самі ходять, Ларисо Семенівно! – А що ж їм робити, як милиць немає? – Правильно! От звикне з милицями хлопець ходити й буде так усе життя на милицях, а потім на візочку... Йому ж іще тільки 17, а з ногою нічого серйозного – перелом був, та вже місяць, як усе зрослося. Навіщо ж йому ваші милиці? Хай ходить, ногу розпрацьовує, скажіть їй, Павле Олексійовичу! Хіба я не правий? Лікар кивнув і розвів руками:

– Ларисо, залиш хлопця в спокої. Цей Єгоров уже всіх дістав вередуваннями. З милицями носиться, як з рідними, стрічечки на них начепив... Ти ба, прикраси знайшов! Хай на ноги вже стає, а не себе, нас і батьків мучить. Бігають усі навколо нього. Досить уже! Старша сестра мовчки вислухала лікаря, однак практиканту пригрозила кулачиськом.

– Ну, Сокіл, упіймаю – тримайся! – грюкнула дверима. – А це вже навряд, бабусю! – відказав той і засміявся. – Що ти сказав?! – двері знову відчинилися і ледь не збили з ніг Юрія. – Я сказав: «Бувайте здорові», – розвів руками Максим. – А ви що почули? Медсестра аж зблідла від досади і, не зачиняючи дверей, «вилетіла» в коридор.

Усі в кімнаті засміялися.

У піднесеному настрої Юрій Петрович увійшов до аптеки, накупив пігулок, трав і мікстур, вказаних у рецепті. Лікуватися так лікуватися!

Вдома він випив кілька пігулок і впав у крісло перепочити від вражень. Усе ж якийсь душевний неспокій таки лишився. Мабуть, найбільше Юрія турбувало те, що так і не знайшов відповіді на запитання: навіщо він з’явився на цей світ. Навряд чи просто для того, щоб їсти й пити, робити кар’єру й заробляти гроші. Чи навіть

не просто для того, щоб продовжити рід людський, хоча й ця місія сама по собі досить почесна. Ні, не тільки. І хлопець шукав глибинну причину.

Шукав і пригадував дитинство. Ось йому три роки, лежить у лікарні разом з бабусею. Зараз не пам’ятав уже, чого там опинився. Однак запам’ятав інше – в нього тоді була маленька дитяча балалайка. Й ось він ходить по палатах, «дає концерти» й отримує від вдячних слухачів оплески, усмішки, солодощі. Мабуть, це його перша справа...

А ось, трохи пізніше, він влаштовує вдома справжній магазин, де продає всілякі дрібнички: гудзики, які знайшов під диваном, болтики, гаєчки, шурупи, назбирані біля під’їзду, шматочки фольги, старі календарики, фантики... У школі він також не гребує комерцією. Усілякі там купівлі-продажі-обміни наклейок і фантиків від жувальних гумок до касет і восьмибітної приставки. А в старших класах у їхньому кварталі з’явилася перша букмекерська контора і він бігав туди, робив ставки на футбольні матчі й тенісні турніри. На це йшли всі кишенькові гроші. І, слід сказати, грав досить успішно.

«Гм-м, та я природжений комерсант!» – радісно підсумував Юрій і глянув у вікно. І – о, диво! Падав сніг! Уперше в Києві цього року. Справжній, пухнастий, холодний на дотик, лапатий білий сніг! Як у давні добрі часи...

***