Слава ЗСУ!

– Добре, я це ретельно передивлюсь. А скажіть, Оресте, що це за видатки до благодійного фонду? Десять відсотків від прибутків? – Це була ініціатива вашого батька – віддавати частину отриманих коштів у фонд допомоги дітям-сиротам. – Аж десяту частину? Ну й ну… Гаразд, перегляну це уважно й запитаю в батька. Щось іще? – Та, власне, ні. Ніби все сказав, – Орест дістав з кишені піджака окуляри та надів їх. – Добре, тоді всього найкращого! – директор підвівся і провів головного менеджера до дверей. У задумі підійшов до вікна і з кам’яним виразом на обличчі став дивитися на вулицю. З вікна третього поверху відкривалися прилеглі до адміністративного будинку частини компанії: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцію, автопарк, складські

приміщення, відмежовані від зовнішнього світу високим бетонним парканом з металевими воротами.

Олексій почувався справжнім феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настав час будувати імперію.

Корінець третій

Р Р едакція будь-якої газети в день виходу чергового номера нагадує справжній вулик із бджолами, яких необачно потурбували. І ось ці трударі-бджілки снують коридорами вуликаредакції, гудуть, кудись телефонують чи то відповідають на дзвінки. А найактивніші, час від часу, не витримують і від усієї бджолино- журналістської душі частують порушника спокою «медом». Тут уже хто під руку попадеться – і своїм, і чужим дістається. Щоб, як кажуть, життя медом не здавалося.

Сьогодні такий-от вулик Андрію нагадувала їхня редакція. Основні маршрути пересування колег кабінетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такій послідовності: відповідальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор із незначними варіаціями. Усе залежало від того, наскільки матеріал, який подавався заступникові редактора Івану Павловичу, був «опрацьованим», та й від його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, ніхто не турбував, крім заступника, звісно.

Сьогодні матеріали до друку Андрій уже подав, пройшовши всі кола, тож міг насолоджуватися відносним спокоєм. Він зручно розвалився на стільці-кріслі з коліщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вікно, де в блакитному небі пливли пухнасті хмаринки.

Хиткий затишок порушив Олег. Розчервонілий, улетів до кімнати й, усівшись просто на свій стіл, переможно констатував:

– Ху-ух, таки взяли до друку статтю про сенсаційне вбивство! Слухай, а тобі не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, має такі, е-е, трохи садистські нахили?

– Здавалося, здавалося, – закивав Андрій. – Особливо, коли після безсонної ночі приносиш статтю, підготовлену з урахуванням його вчорашніх поправок і побажань, а він, почитавши, знову починає все правити… – ... і ми повертаємося, фактично, до... – продовжив Олег. – ... попереднього варіанту! – Точно! Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу.

– Так-так-так, – Андрій випростався в кріслі. – Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись до дівчини. Галина просунулася ще трошки.

– А ви чого тут розвеселилися, га? У той час, як люди на «конвеєрі », вони сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає! – Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! – махнув рукою Андрій. – Скажи, Олеже? – Угу, – підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень. «Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрій, – або підробка…»