Слава ЗСУ!

Рита зосталася на самоті. Володимир здалеку послав їй повітряний поцілунок і піднятим догори вказівним пальцем дав зрозуміти, що вона „має класний вигляд”. Рита чекала, що і Вадим якось висловить своє захоплення, але він, здавалося, і не бачив її. Натомість Малюк підійшов до Рити впритул і, гигочучи, розповів цинічний анекдот. Вона дала йому ляпас і теж пішла блукати лісом.

Незабаром до соснового аромату додався апетитний запах шашликів. Він зібрав усіх довкола багаття. Поки дівчат не було, хлопці розстелили посеред галявини ковдри. В центрі імпровізованого столу виклали на серветках помідори, огірки, зелень, хліб, виставили пляшки з напоями. Володимир прослідкував за тим, щоб дівчата й хлопці розсілися через одного. Таким чином Рита опинилася між Володимиром та Вадимом. Тільки тепер Рита згадала, що Вадим – охоронець дяді Жори і мав би зараз охороняти шефа. Як це дядя Жора відпустив його?

Нарешті вона знайшла нейтральне запитання, з яким можна було звернутися до Вадима, аби порушити невідому стіну відчуження, що виникла між ними із самого ранку.

– А що, дяді Жорі сьогодні не загрожують рекетири? – напівжартома запитала Рита. – Чи, може, він випив краплі від страху, і тому може тимчасово обійтися без свого вірного охоронця?

Незважаючи на жартівливий тон, запитання вийшло скоріше грубим, ніж дотепним. Вадим якось дивно поглянув на Риту й нічого не відповів. Натомість заговорив Володимир.

– Я бажаю всім нам такого безстрашшя, яке притаманне нашому вельмишановному босу Георгію Івановичу, – мовив він, підвівшись з келишком горілки у руці. – Заявляю про це з повною відповідальністю і великим бажанням в подальшому більше не чути недоречних кпинів на його адресу. – Володимир зробив багатозначну паузу, а потім продовжив: – Що ж до Вадима, то сьогодні дійсно один із тих небагатьох днів, коли дядя Жора може обійтися без його пильного ока. Скажу вам по секрету: шеф не виходитиме сьогодні зі своєї спальні. Сьогодні він має на це поважну причину. А спальня, як ви розумієте, не те місце, де місце охоронцю. – Задоволений власним каламбуром, Володимир повернувся до Рити. – А щоб не залишати без відповіді запитання найчарівнішої в світі жінки, скажу просто: сьогодні дядя Жора дозволив Вадиму охороняти її красу. Бо ми з Малюком ще ті дикуни! Я правду кажу?

Малюк у відповідь дико розреготався і, наче кінь, ствердно закивав головою.

Рита сиділа ні в сих ні в тих. З одного боку, Володимир досить безцеремонно поставив її на місце, з іншого – дав зрозуміти присутнім, що високо цінує її красу. А Вадим при цьому як був німим істуканом, так ним і зостався!

Врешті-решт Рита не вигадала нічого кращого, як розсердитися на Вадима. Аби перестати про нього думати, вона вирішила до нестями напитися.

Вино і горілка лились рікою. Найбільше пив Володимир, але чомусь не п’янів. Він перебував у стані якогось хворобливого збудження: був красномовним, переконливим, однаково уважним до всіх присутніх. Здавалося, він хоче зробити приємність кожному. Складалося враження, ніби на нього зійшла небесна благодать і він безумно полюбив увесь світ.

Його піднесення передалося Риті, і вона почала голосно співати воєнних пісень, яких багато знала зі шкільних років. Вадим тільки скоса зиркав на неї і нічого не говорив. Він майже зовсім не пив і не їв.

Малюк жер, мов свиня, розповідав непристойні анекдоти і при цьому сміявся голосніше від усіх. Ліза зазирала йому в рота і дурнувато підхихикувала. Тася червоніла й опускала очі. Врешті-решт вона несподівано здивувала всіх, накидавши на аркуші паперу портрети своїх супутників. Схожість була разючою! Малюк заходився так галасливо висловлювати захоплення, що Тася не знала вже куди й подітися від ніяковості. Рита мимоволі пройнялася повагою до цієї непоказної дівчини. Вона шанувала талант у будь-якому прояві.

Вадиму теж сподобалися малюнки. Він почав з інтересом розпитувати Тасю, де вона вчилася малювати, а на Риту, як і перше, не звертав ніякої уваги. Цього Рита вже стерпіти не могла, і почуття шани до новоспеченої художниці тут таки обернулося на гірку неприязнь.

Вони вже збиралися у зворотну путь – дівчата складали в сумки залишки продуктів, а хлопці гасили багаття і зносили до човна речі, – коли Малюк приволік з лісу білку. Він зловив звірятко варварським способом, накинувши йому на шию ласо. Розмахуючи над головою мотузком, на кінці якого посіпувала лапками придушена здобич, Малюк вигукнув:

– Погляньте-но, кого я спіймав!

Дівчата вражено верескнули, а Володимир, жбурнувши під ноги торбу, яку ніс до човна, накинувся на Малюка з кулаками. Він вихопив у нього білку і розтягнув зашморг. Та було вже пізно – обм’якле тільце глухо гупнуло об землю. Осклянілі намистинки очей дивилися на світ з німим докором.

Володимир плакав! Рита уперше бачила чоловіка, котрий ридає, наче дитина. Він опустився на коліна, руками розгріб м’яку землю, обережно поклав у ямку мертву білку й насипав зверху невеличкий пагорбок. По цьому Володимир жорстоко побив Малюка. Якби не втрутився Вадим, він, мабуть, убив би його. Настрій у всіх зіпсувався. На студію поверталися мовчки, намагаючись не дивитися один одному в очі.

Обстановка розрядилася лише під вечір, коли у вітальні запалили свічки і Вадим сів за білий рояль. Рита була приємно вражена, що її коханий здібний ще й до музики. І хоча пальці Вадима мали далеко не музичний вигляд, однак клавіші слухняно підкорялися його грубуватим рукам. Рита впізнала „Місячну сонату” Бетховена. Це було так зворушливо: атлет, який грає на роялі! Саме те, що найбільше хвилювало її в чоловіках: поєднання фізичної сили із вразливою ніжністю душі.

Рита не відводила очей від Вадима. Як їй хотілося вірити, що він грає для неї!

Нарешті їхні погляди зустрілися. В очах Вадима Рита побачила невимовну скорботу і глибоку печаль. Вадим ніби передчував щось трагічне і наперед жалів Риту. „Від великих знань – великий смуток”, – нараз згадала Рита чийсь мудрий вислів. „Чому тут усі так на мене дивляться?” – дивувалася вона. Хміль ще не вивітрився їй з голови, і думки плуталися.