Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— I як я жлуктив граппу, навіть не відчуваючи її смаку? Ну й хвацькі ж ми були хлопці,— сказав полковник.

— Ще й які хвацькі, — підхопив Gran Maestro.— Просто шибайголови, та й годі, а ви були найвідчайдушніший з усіх.

— Еге ж, — сказав полковник. — Справжні шибайголови. Ти вже пробач нам, доню.

— А в тебе нема фото тих років?

— Ні. Ми тоді не фотографувалися, крім того разу, з паном д'Аннунціо. До того ж більшості хлопців не повелося.

— Крім нас двох,— сказав Gran Maestro.— Піду подивлюся, що там з біфштексом.

Полковник замислився — тепер він знову був молодшим лейтенантом і їхав на ваговозі, весь у пилюзі, на обличчі його блищали тільки сіро-сталеві очі, повіки були червоні, запалені.

«Три вузлових позиції, — пригадував він.— Масив Граппи з Ассалоне і Пертікою та висотою праворуч, не пам'ятаю її назви. Там я змужнів; щоночі прокидався, облитий холодним потом,— мені все снилося, ніби я не зможу примусити своїх солдатів вилізти з машин. I краще б вони не вилазили! Ну й ремесло!»

— У нашій армії, — сказав він дівчині, — жоден генерал, по суті, ніколи не воював. Для них це незвичне заняття, тому вище начальство й не любить тих, хто воював.

— А генерали взагалі воюють?

— Воюють, поки вони капітани або лейтенанти. Потім це виглядало б якось по-дурному, крім хіба тих випадків, коли армія відступає, тоді хоч-не-хоч доводиться битись.

— А тобі багато доводилось воювати? Я знаю, що багато. Але скажи мені сам.

— Цілком досить, щоб мудрі зарахували мене до дурнів,

— Розкажи.

— Коли я був іще хлопчаком, я бився проти Ервіна Роммеля на півдорозі між Кортіною й Граппою, де ми тоді втримували позиції. Він був іще капітаном, а я виконував обов'язки капітана, хоч і мав тільки чин молодшого лейтенанта.

— Ти знав його?

— Ні. Я познайомився з ним уже після війни, коли нам можна було поговорити. Він виявився приємною людиною і навіть сподобався мені. Ми разом ходили на лижах.

— А ти знав багато німців, які тобі подобалися?

— Багато. Та найбільше мені подобався Ернст Удет.

— Вони ж так підло поводилися!

— Так. А ми хіба завжди поводилися благородно?

— Я не можу ставитися до них терпимо, як ти,— вони вбили мого батька і спалили нашу віллу на Бренті. Мені вони ніколи не подобались. Особливо після тога, як німецький офіцер у мене на очах стріляв з дробовика по голубах на площі Святого Марка.

— Я розумію тебе, — сказав полковник. — Але, будь ласка, доню, зрозумій і ти мене. Коли уб'єш так багато ворогів, можна дозволити собі деяку поблажливість.

— А скільки ж ти вбив?

— Сто двадцять два — напевно. А може, ще більше.

— I сумління тебе не мучить?

— Ніколи.

— I сни погані не сняться?

— Ні, погані — ніколи. Але дивні інколи сняться. Після бою я завжди б'юся й уві сні. Найчастіше бачу якусь місцевість. Адже для нашого брата головне — це рельєф. От про це й думаєш уві сні.

— А мене ти ніколи не бачиш уві сні?

— Силкуюся, але не можу!

— Сподіваюся, портрет допоможе тобі.

— Дай боже, — сказав полковник.— Будь ласка, нагадай мені, щоб я повернув тобі самоцвіти.

— Ти навмисне хочеш мене засмутити?

— У мене своє скромне розуміння честі, яка мені так само дорога, як і обом нам наше кохання. Одне неможливе без другого.

— Але ти міг би іноді робити мені якусь поступку.

— Я вже зробив одну, — сказав полковник. — Адже самоцвіти у мене в кишені.

З'явився Gran Maestro з біфштексом, ескалопом і овочами. їх приніс хлопчина з гладенько прилизаним волоссям, він не вірив ні в бога, ні в чорта, проте аж із шкури вилазив, щоб стати хорошим молодшим офіціантом. Його вже прийняли в члени Ордену. Gran Maestro спритно розіклав їжу, з повагою і до їжі, і до тих, хто її споживатиме.

— Їжте на здоров'я, — сказав він.— Відкоркуй їм оцю пляшку вальполічелли, — звернувся він до хлопчини, який дивився на них очима недовірливого спанієля.

— Чим вам не до вподоби отой чолов'яга? — спитав полковник, киваючи в бік свого рябого земляка, який жадібно уминав їжу; його літня супутниця їла з манірністю провінціалки.

— Швидше я мав би вас про це запитати. А не ви мене.

— Я ніколи досі його не бачив, — сказав полковник. — Але він псує мені апетит.

— Він ставиться до мене зверхньо. Вперто не хоче говорити по-англійському, а по-італійському й двох слів не вміє зв'язати. Оглядає в місті геть усе, як радить путівник Бедекера, їсть і п'є що попало. Жінка досить симпатична. Здається, вона його тітка, хоч я не певен.

— Ми цілком могли б без нього обійтися.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!