Слава ЗСУ!

— Зате зараз ти зі мною,— сказала вона і ще міцніше пригорнулася до нього.

— I ми майже дійшли.

— Так.

— А я тобі вже казав, що кохаю тебе?

— Казав. Але скажи ще раз.

— Я кохаю тебе,— мовив він.— Кажу це відверто і цілком офіційно.

— Кажи як хочеш, аби лиш це була правда.

— Оце розумна думка! — сказав він.— Ти добра, славна і гарна дівчина. Повернися на мосту в профіль і хай вітер куйовдить твоє волосся.

— Ну, це дуже легко,— сказала вона,— Отак?

Він подивився й побачив її профіль, вранішню свіжість здорової шкіри, груди, обтягнені чорним светром, примружені від вітру очі, і сказав:

— Так, так.

— От і добре,— сказала вона.

Розділ XXV

Gran Maestro посадив їх за столик біля вікна, що виходило на Великий канал. У ресторані, крім них, нікого не було.

Вигляд у Gran Maestro був зранку радісний і вдоволений. За ніч він забував про свою виразку, та й про серце також. Коли в нього нічого не боліло, він не думав про біль.

— Мій товариш розповідав, що ваш рябий співвітчизник снідає в ліжку,— повідомив він полковника.— Правда, можуть прийти кілька бельгійців. «Найхоробріші з них були бельги»,— процитував він.— (Є ще в нас і парочка pescecani — самі знаєте, звідки їх принесло. Але вони дуже стомилися і, мабуть, їстимуть, як свині, в своєму номері.

— Ви чудово доповіли обстановку, — сказав полковник.— Але річ у тім, Gran Maestro, що я вже поснідав у себе в номері, як той рябий і ваші pescecani. А от ця пані...

— Панночка,— поправив його Gran Maestro, широко всміхаючись. Настрій у нього був добрий, бо день іще тільки почався.

— Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.

— Розумію,— відказав Gran Maestro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.

— Що ти їстимеш, доню? — спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.

— Усе, що є.

— Може, ти все-таки щось підкажеш?

— Чай замість кави і все, що Gran Maestro приберіг для мене.

— Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати,— сказав Gran Maestro.

— Донею зову її тільки я.

— Я сказав це від щирого серця... Ми можемо fabricar48 rognons49, засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями — їх вирили дуже благородні свині. I канадську грудинку, що прибула із самої Канади.

— Байдуже звідки,— сказала дівчина, усміхаючись і не тішачи себе марними сподіваннями.

— Байдуже звідки,— поважно повторив полковник,— Хто-хто, а я це добро знаю. Та вже годі жартувати. Нумо їсти!

— Хоч, може, це нескромно, але я сама не від того.

— А мені принесіть флягу вальполічелли.

— I більш нічого?

— Порцію грудинки, якщо вона справді з Канади,— сказав полковник.

Він глянув на дівчину, бо тепер вони лишилися самі, і спитав:

— Ну, як ти, серденько?

— Страшенно хочу їсти. Але я дуже вдячна тобі, що ти сьогодні добрий так довго.

— Це було неважко,— сказав полковник по-італійському.

Розділ XXVI

Вони сиділи за столиком і стежили за грою миготливого вранішнього світла на каналі. Тепер, на сонці, вода із сірої зробилася жовто-сіра, а хвилі котилися назустріч відпливу.

— Мама каже, що не може довго жити в місті, бо тут нема зелені,— мовила дівчина.— Через це вона і їде на село.

— Через це всі їздять на село,— сказав полковник.— Ми могли б і тут насадити дерев, якби знайшли будинок з пристойним садом.

— Я найбільше люблю ломбардські тополі й платани, але я на цьому погано розуміюся.

— Я теж їх люблю, та мені подобаються й кипариси й каштани. Їстівні каштани і кінські, що ростуть в Англії. Але справжніх дерев, доню, ти не побачиш, поки ми не поїдемо до Америки. Отоді ти подивишся на білу й на жовту сосну.

— А ми побачимо їх під час нашої подорожі, коли зупинятимемося біля заправочних, чи громадських станцій, чи як вони там називаються?

— Готелі й туристські пансіонати, — сказав полковник.— Ми зупинятимемося там лише на ніч.

— Мені страшенно хочеться під'їхати до громадської станції, брязнути грішми об стіл і гукнути: «Гей, Маку, заправ-но машину!» — як це робиться в усіх американських романах та фільмах.

— Їх називають заправочні станції.

— А що ж таке громадська станція?

— Це куди ти йдеш... ну...

— О...— сказала дівчина й почервоніла. — Пробач, будь ласка. Мені так хочеться навчитися твоєї мови. Але я, певно, ще довго ляпатиму щось не до ладу, як ти часом по-італійському.