Слава ЗСУ!

– І як вона так може? – сказала Оленка. – Пригадуєш, як всі роки розказувала про перше і останнє кохання, що кращого за Антона на цілому світі немає, а тут вмить зрадила, спокусившись на військового. Геть чисто здуріла, та ще й стала між мною і Артемом. Я не така нагла, як вона, щебетала, завертала очі, як Марія Магдалина на картині художника Рембрандта.

– Зрадниця, – підтвердила Ліда. – Я би так не змогла. Як Антон перенесе таку зраду? То дуже боляче, так можна і вкоротити собі життя через якусь дурепу-нікчему. Бачите, він простий селюк-коваль, ніби вона з міста. З яким лицем вона поїде додому, що йому скаже?

– Так вона не збирається їхати додому. Артем їй так закрутив голову, що вона переспить з ним і тоді покине. Побачиш, – не вгавала Оленка. – Ми завтра поїдемо, а вони тут з Артемом будуть господарювати на всіх ліжках, з кімнати зробить бордель.

Артем пригорнув Василину до себе, поцілував і під руку пішли у парк.

Коли сіли на лавку, Василина нагадала Артему про сюрприз.

– Ага, сюрприз! Тоді закрий очі, – і одягнув на шию золотий ланцюжок.

Василина від щастя обнімала, цілувала Артема. А він не міг і слова промовити, хіба злегка піднімав плаття вище колін. Василина не заперечувала.

***

Антон повертався додому невпевненою ходою. Перед очима все навкруги подвоювалось, пливло. До лавки під липою уже було близько. Антона зморило і він ліг на лавку, звісивши руки і ноги на боки. Нудило, а потім понесло: все, що випив і з'їв було біля лавки.

Галина трохи засиділась у тітки Надії і, вибачившись, пішла додому. Глянула в бік озера і побачила, що на лавці хтось лежить. Тут же здогадалась, що то міг бути тільки Антон. Галина, не вагаючись пішла до озера.

Антон ніколи не вживав спиртного, а тому йому вистачило п'ятдесять грамів, щоб сп'яніти. До дому йому не дійти, добре, що хоч лавка на півдороги була. Думав трохи посидіти, відпочити і тоді додому піти. Та спиртне так вдарило у голову, що все відказало: і руки, і ноги, а голова, як дзвін. У вухах шумить, у роті недобре, у шлунку війна, нудить. Спочатку сів, а потім щось звалило і ліг. Ось таким його застала Галина. Антон лежав і харчав, хотіла повернути на бік, та де там. То лежала купа м'язів, і як не намагалась повернути його не виходило. Закинула руку, нога впала. Нарешті підняла руку на груди, притримала, а потім з трудом закинула ногу, і він сам скотився на землю. Пробувала його підвести, але тіло, наче земля, не піддавалось. Що робити? Не лишати його самого і соромно, когось покликати на допомогу не було бажання.

На землю опускались вечірні сутінки, Антон почав підніматись, та щораз носом горнув землю. Сорочка, штани у бруді, лице вимазане не впізнати в ньому красеня Антона.

Через деякий час Антон почав щось белькотіти, намагався піднятися і таки встояв на своїх двох. Галина закинула його руку на себе і короткими кроками рушили в бік хутора. Маса тіла налягла на плечі Галини, яка ледь не падала і йти було щораз важче. Уже неподалік хата Антона. Та виникла дилема: як зайти йому у середину хати? Двері перекошені, ледь тримаються на завісах, Антонові по плечі. Як йому зайти, щоб не завалив хату, яка похилена і може будь-якої миті завалитися. Галина запропонувала Антону зайти на карачках. Антон так і зробив, переліз у тій самій позі через поріг із сіней до кімнати. Мама з переляку зойкнула і звалилась на ліжко. Антон лежав на току, а Галина з полегшенням зітхнула і пішла додому. Галині боліли плечі, руки і все тіло так, ніби цілий день доїла корови.