Слава ЗСУ!

– Антоне, а коли ти плануєш їхати до райцентру і чим?

– З колгоспу буде їхати УАЗик по голову колгоспу і обіцяли мене взяти.

– А буде місце для мене, моєї і твоєї мами? Я обіцяла, що як викопаю картоплю, то повезу у поліклініку їх на обстеження.

– Напевно що ні.

– Ну тоді поїду з ними автобусом, а там пішки.

– Почекай, Галинко! Поміркую і щось придумаю, буду шукати інші варіанти.

І варіант знайшовся. Колгосп виділив старий автобус для колгоспників, який мав вести їх у райком на комісію по прийому у партію. Так що про все домовлено, а я таки поїду УАЗиком.

Розділ XII

Антон з Галиною, взявшись за руки, йшли на похорон Івана, якого привезли з Чехословаччини. На подвір'ї було дуже багато людей, майже все село прийшло провести в останню дорогу односельця. Антон побачив Марію Петрівну, яка простувала гостинцем до обійстя померлого, колишнього учня. Вся в чорному, як і всі присутні. Плач і тяжке ридання зворушили душу і Антона, бо з очей потекли сльози, а Галина аж схлипувала і хіба тиснула мені руку вище ліктя. Хоронили без священика і дяка. Церква закрита, а дяк колишній помер і хіба завклубом став на стілець, щоб добре його бачили, промовив останнє слово. Говорив довго, розказав автобіографію покійного Івана, про його заслуги у колгоспному та сільському житті. А потім молоді хлопці підняли важку труну на плечі і понесли у бік цвинтаря. Жінки всю дорогу голосили, а дівчатка-школярки йшли спереду процесії і кидали жовті хризантеми. Антон ішов поряд з труною, щоб змінити тих, хто ніс труну. Назустріч процесії з'явився автобус, з якого вийшли військові з автоматами і пішли поряд з труною. На цвинтарі офіцер виступив з промовою і, коли опускали труну з покійним, військові, що вишикувались шеренгою, зробили кілька пострілів у повітря, засвідчуючи почесті на знак прощання з побратимом.

***

Марія Петрівна на виході з цвинтаря почекала Антона. Коли порівнялись, вона взяла під руку Антона, відвела його трохи в бік і заговорила стурбованим приниженим голосом.

– Антоне! Я знаю, що маєш обіду велику на мене за мою нетактовність,– низько вклонилася перед ним.

– Що ви, що ви, Маріє Петрівно, не робіть цього навкруги люди, що подумають? – промовив. Я зовсім не маю образи, та й по-правді, все чисто забув. Вашої провини я не бачу ні в чому. А те, що Василина так жорстоко повела себе, то її гріх.

– Антончику, хлопчику рідненький, я її вигнала разом з тим військовим і сказала, щоб її ноги більше не було у мене, вона поїхала, навіть не попрощавшись зі мною.

– А коли вона приїжджала? – спитав Антон, зрадівши не знати чого.

– Ось тоді, коли ти привозив картоплю. і після того, як наїхала на тебе, ти скинув мішки і побіг, у той самий час вони приїхали на таксі.

Антон нарешті збагнув, бо чув ніби шум двигуна автомашини, але у розпачі біг з тачкою і на той звук навіть не повернув голови. Аж ось, як воно було. Чому не зупинився, не повернув голови у бік коханої Василинки? Коли її ще побачу? на подальші слова Марії Петрівни уже не реагував.

– Так-так, вона негідниця, не достойна тебе. Ти такий красень, авторитет на все село і хутір. Тож пробач мені, Антончику! Я не знаю, що найшло на мене тоді.