Слава ЗСУ!

– Та кажу вам, що зла не тримаю.

– Ну то й добре. Мені відлягло нарешті, і совість мучити більше не буде. Наче на сповіді була. Антоне, Василини тобі уже не повернути, тож по-материнське раджу забути і одружитися з Галиною. Вона найвродливіша у селі, із вас вийде чудова пара і на весілля запроси.

– Та вже якось та буде, Маріє Петрівно! Своїм почуттям і намірам раду дам. До побачення!

Антон розвернувся і пішов. Бачив, що вона хотіла ще щось сказати але слухати її не хотів.

***

Галина наздогнала Антона , взяла за руку і пішли разом до хутора. Сонце пригрівало легенький теплий вітерець розкуйовджував пишну шевелюру на голові Антона, а Галина притримувала рукою сукню, яку вітерець піднімав вище колін. Прямували і недалеко показалась липа над озером. У садах селян наливались соком яблука, груші, сливи. Йшли мовчки і ніхто не наважувався першим порушити тишу. Антон глянув на Галину, вона інтуїтивно перехопила погляд,і очима зустрілись. Галина відчула потиск руки Антона і відповіла тим же.

– А ось уже не далеко липа і лавка. Може посидимо трішки, глянь, на мені вся сукня мокра від поту.

Антона аж перекосило, коли почув про лавку. Це місце було святе. Не хотів згадувати минуле, а воно влізало у мозок і шкребло.

– Галинко, а давай краще скупаємось?

– А давай!

І пішли понад берегом озера, де були зроблені східці до води. На березі роздягнулися і Антон побачив пишні груди і налиті стегна. У голові потьмарилось і, взявши себе в руки, перший пішов до води, а потім підтримав Галину за руку і вона по східцях опинилась у воді. Вода була по коліна, трохи холоднувата, але враз стало тепло від обіймів Антона, а Галина притискалась до нього всією силою і тяжко дихала йому у груди.

***

Марія Петрівна йшла до дому веселою і щасливою, що позбулась важкого тягаря. Шкода Антона, хлопець видний і з Василиною було би добре. Народили би діточок, і мені на старість було би радісно. А тепер хто мене догляне?

Тай люди від мене відвертаються, хоч нікому зла не вчиняла. А все через донечку, яка принесла мені горе... Не для цього я тебе народила, виховувала і заміж не виходила, бо всю любов тобі віддала. В кого ти така вдалась? Напевно таки у того Франца, шваба німецького, що був на постої. Я не могла нічого вдіяти. бо було, свого роду, полонянкою. То треба було вибирати щось одне або життя, або смерть. У селі усі знають, що Василинка від німця, хіба вона того не знає і не буде знати. Таких як я у селі десятки, але чомусь лише я для них німецька підстилка, а вони ангели? – розмірковувала Марія Петрівна. Бо вони місцеві, а я приїжджа. Та вже думайте, пліткуйте скільки хочете, мені все одно.

Антона шкодую, важко йому, такий біль душевний перенести, а я ще більше його серце сіллю посипала?! Бідненький, в тебе все налагодиться у житті, а моя донечка – хвойда, сповна відповість за ганебний вчинок. Того тобі і треба!

Заспокоїтись було тяжко. Прийшла додому і вляглась у ліжко, не роздягаючись. По обіді прийшла подруга Настя – вчитель третього класу. Сіли до столу.

– Треба би пом'янути Івана, такого гарного хлопця. І чого наші полізли у Чехословаччину, що їм там робити? Вони ту революцію вчинили – вони і розберуться між собою самі. А ми хоронимо наших хлопців, ніби боронили свою землю, людей від ворога. Вже пройшло двадцять три роки після війни з німцями, ніхто на нас не нападає і не нападе. А в них своя революція, не можуть між собою розібратись? Шкода молодих людей, які гинуть.