Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

– Настю, у мене є трішки коньяку, пом'янемо, а я тим часом заварю кави і посидимо, погомонимо. Знаєш, я мала необачність і образила Антона, коваля, що дружив з Василинкою. Від серця відлягло, як вибачилась перед ним.

Антон щороку забезпечує мене на зиму картоплею. І цього року привіз пару мішків картоплі. Та я що мала йому подякувати, наїхала на нього, що він бідний перевернув тачку, вигорнув мішки і поїхав ображеним. Що мені старій капнуло на голову? А знаєш, Настю, нерви здають. Моя Василинка на закінченні навчання у медвузі познайомилася з військовим лейтенантом і показала гарбуза Антону, з яким дружили зі шкільної парти, а потім дружба переросла у щире велике кохання. Ну я зраділа, що Василинка знайшла своє щастя і зустрічається з військовим, бо хто не хоче бути дружиною військового, то мрія кожної дівчини. Антон гарний хлопець, вродливий, у школі навчався дуже добре, завжди захищав мою доню від настирливих хлопців. Василина вступила до вузу, а Антон не вступав нікуди, бо мусів доглядати маму і діда Юрка, інваліда війни. Але дід передав йому свій талант, і хлопець став добрим ковалем. Антон добрий, чуйний, безвідмовний у всьому, а тому в такому молодому віці доробився до ордена. Колгосп йому побудував новий будинок, навіть меблі завіз. І могли діти побратися і жити щасливо, а вона зрадила його – негідниця. Я спочатку зраділа, коли мені написала, що знайшла кохання і що дуже щаслива. А я дурна баба зраділа, та на той момент під'їхав Антон і попав під роздачу. Коли я спохватилася, що наробила біди, було уже пізно. Совість мене мучила так, що не знала, що маю робити. Визнала свою вину і довго картала себе, допоки не вибачилась перед ним. А тепер зрозуміла, що краще було би якби вона заміж вийшла за Антона. Жили би тут, діточок би народили мені на радість, і старість була би забезпечена мені. А так, біля кого буду доживати? – і заплакала Марія Петрівна ревними сльозами не за покійним Іваном, а за гірким майбутнім, яке її очікує. З Настею пом'янули Івана односельчанина, і за кавою говорили до перших сутінків.

***

До дому Антон з Галиною повертались, коли сонце сховалось за горизонт.

– Може підеш до мене? – промовила Галина.

– Та ні, люба, піду до мами, вона в мене хоч ще й молода, та здоров'я не має, а лазити по сходах на другий поверх їй важко.

– А може вона вже спить? Сьогодні погода гарна, тепла, сонечко лагідно спрямовує свої промені на землю, навіть не хочеться йти до хати.

Порівнявшись з хатою, Антон оторопів: мама зі старої хати носила у город дошки, все, що могла нести.

– Що ви робите, мамо? Та то не ваша робота, завтра я досвіта розберу і поношу. Вже йдіть до хати!

– Синку, мені нудно сидіти, а в роботі легше і час швидше пролітає.

Галина підійшла на шум і була вражена побаченим. Тітка Надія вся в копоті, стрісі виглядає на казкового героя.

– Ось подивись, що мама виробляє!

– Антоне, не сварись, а подякуй Богу, що мама ще хоче прислужитись, їй скучно. Куди піде, до моє мами? Моя мама уже старенька, глуха та й не любить спілкуватися з людьми, їй обідно, що всі говорять, чують, а вона – ні. Ходи до мене, чаєм пригощу, поговоримо.

Антон не мав бажання йти, бо знав, що Галина доведе його до спокуси, а між ними стоїть примара Василини. Як забути, щоб почати життя з чистого паперу? Відповіді не знаходив. А Галина з її гарячим характером загубить голову.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!