Слава ЗСУ!

– Ідемо до дому. Від такого погляду йому аж стало не пособі.

– Зараз, зараз, всього один танець і підемо .

Антон, взявши за лікоть дівчину, повів аж на середину залу. Такого нахабства не очікувала, та ще й від такого сором'язливого хлопця. Та враз до танцю запросив знайомий хлопець, і Галина закружляла, інколи дивилася на Антона, який, як і їй здалося, дуже пригортав до себе це дівчисько. Вона теж ніжно пригорнулася до хлопця. Музики закінчили грати і пішли на перекур.

Антон розпашілий підійшов до Галини із знайомим хлопцем. Хлопця звали Микола. Він приймав участь у будівництві хати Антона. Привіталися і Микола попросив у Антона дозволу потанцювати ще раз із Галиною. Галина зі злістю подивилася на нього і сказала:

– Він мені не чоловік, щоб давати вказівки що мені робити.

Такого повороту емоцій не чекав, і тільки подивився злорадно у її бік. Антон, як джентльмен, запросив до танцю дівчину у відповідь. Дівчина називалася Іриною. Працює секретарем у сільраді тимчасово, на період декретної відпустки попередниці. Закінчила університет. Працювала вчителем біології у місцевій школі

– А у нас невдовзі вибори голови виконкому. і я чула на засіданні парткому, що будуть висувати на цю посаду Вас, якщо вступите кандидатом у партію.

Антон почув таке, про що не міг подумати. Його долю вирішують поза його очі – на таку новину відреагував спокійно і сказав: – Я ще не доріс до такої посади. У мене немає освіти - я простий ковель і все.

– Та нічого, можна навчатися і на заочній формі навчання, а я допоможу.

От такого не чекав повороту. Ірина пригорнулася до Антона на знак взаємності. Це помітила Галина і ще більше пригорнула до Миколи. Хмари згущувалися - і напевне вдарить грім. Повітря нагніталося потужним розрядом. Танець закінчився, і Антон повів Ірину до її подруг.

– Ми ще зустрінемось, надіюсь?- проказала Ірина і стиснула руку Антона.

Антонові закрутилося в голові. Галина з Миколою підійшли, подякував, попрощався і пішов. Галина підійшла до Антона на віддаль метра, весела. В очах побачив радісну посмішку, і нічого не говорячи підійшов у притул. Взяв за руку, Галина вивільнила руку. і між іншим, ніби радячись спитала:

– Додому ідемо чи ще трохи потанцюємо?

– Можеш іти. якщо хочеш.

– Давай ще один танець і підемо.

Розділ ХХ

Василина народила хлопчика і назвали Сергієм, на честь батька Артема, який з фронту не повернувся. Батько був офіцером, тому Артем вирішив теж присвятити своє життя захисту Батьківщини від ворогів.

– Сергій, як підросте, теж буде військовим.

– А я так і не знаю хто мій батько. Секрет про біологічного батька залишився при мамі. Казала, прийде час і розповість. Та остання зустріч не дала змоги розпитати, бо з порога прогнала мене, навіть не попрощалися як мати і дочка. На серці залишився тягар і біль. Як вона там? Вже три роки як не бачила її. Я напевно не путьова дочка, коли на канікулах не залишилася хоч би на місяць. Навіть із зятем не хотіла розмовляти,на мене насварила із порога, відправила назад. Напевно люди бачили той конверт... ганьба. І про Антона не знаю нічого. Розбила серце йому. Спокусилася на золотий ланцюжок і перстень Артема. А що міг мені подарувати крім польових квітів, Антон? Перстень міг викувати хіба з дроту. А тут золото. Артем військовий офіцер-льотчик. а Антон – коваль, простий робітник і живе у хаті, яка при першому вітрі чи сильного снігу розвалиться. Хіба то життя у селі? У місті живу,ходжу у великі магазини, музеї, навіть у театрі була. Зустрічаюсь з такими людьми як і ми, виїжджаємо на пікніки у ліс або на берег річки, а недавно їздили на озеро Байкал, каталися на суднах. А вода в озері дзеркальна, на глибині десять метрів видно гальку, водорості, правда вода холодна. Купалися у річці за містом. Артема попередила що переведуть його напевно у Петропавловськ-Канчатський. Правду кажучи оці переїзди втомлюють. Втрачаємо друзів через переїзди. Меблі перепродуємо, а на новому місці знову обзаводимось меблями, посудом, так що постійного нічого не маємо. Та життя продовжується.