знайди книгу для душі...
У мене лице, дякуючи фрау Кет, стало чистеньке, хіба де-не-де були плями від гнійників. Я закохалася у Натана, а він у мене. Кожного вечора після роботи ми зустрічалися. Ось так і появився ти.
***
По телевізору показували закриття олімпійських ігор у Москві. Навіть мама прийшла подивитися. Оділа окуляри і дивилася. Галина вмостилась біля Антона на ліжко і в обнімку дивилися телевізор, а мама, дивлячись на них, раділа усім серцем, була щаслива. А вони уже, не соромлячись, бешкетували, наче малі діти.
– Галинко, мене викликають у партком на бесіду. Я догадуюсь з якого питання. Візьму орден і віддам, щоб більше не дорікали, ніби орден вручають тільки членам компартії, а вони що – краще працюють, ніж безпартійні? Ото влада! І у сільську раду треба зайти...
– Що сподобалася секретар Ірина? – перебила Галина.
– Дивіться-дивіться, діти, такий величезний ведмідь летить до неба ще й лапами махає, ото чудо. Такого ще не бачила. А добре мати такий телевізор. Концерт показують, і не треба йти до клубу.
Коли мама затихла, Антон сказав:
– Галинко, ну для чого мені якась малолітня, коли у мене є ти. Ти у мене найкраща.
– Правда, Антончику?
– Правда-правда, – і пригорнув її до себе.
***
– Василино, а мене напевно відправлять на пенсію за вислугою літ. Адже ми з тобою де тільки не бували: на Чехах – сам, Улан-Уде – разом, Петропавловськ, Єгипет, Сьєрра-Леоне. Повернулися назад на Волинь, одержали квартиру, виростили сина Сергія і тепер можемо відпочити від роботи. Заощадили немалу суму, придбали авто, хоч не нове, але їздить. З одягу маєш стільки, що зносити не в змозі. Є все. Що нам ще треба?
– Артеме, але тобі ще один рік до вислуги? А ти забула, що хто був направлений з миротворчою місією, рахують два за рік, і ще мають виплатити преміальні... Ага, я забув, а Афганістан, моє легке поранення? Мене не списують, мене відправлять за вислугу. Дослужився до полковника і тепер тобі приємно за мене на людях. Не кожній жінці так везе?! А що б ти мала біля Антона? Намисто із шариків підшипника і персні з дроту. А ти у мене краля, як німкеня.
– Бо у твоїх жилах тече кров наполовину українська і наполовину німецька.
– Звідки тобі відомо? Що ти верзеш?!
– Ти ж хотіла знати правду від мами, а дізналася від мене. І це правда. Про те у селі всі знають. Я хотів достеменно тобі допомогти і звернувся куди треба, щоб навести дані. І такі дані зібрані, і то є факт.
– Ах ти шпіон! Працюєш під прикриттям проти мене, своєї дружини? Не сподівалася від тебе такого, милий мій. Гаразд! Тобі ьак легко це не зійде з рук! Я помщуся тобі.
– Ну добре, не сердся, – підійшов і обняв Василину. Трохи пручалася, але здалася.
Марію Петрівну похоронили без відспівування. Церква закрита, священика немає у селі, а у місто їхати нікому. Родини у неї не було, то сусіди і колишні учні зійшлися, щоб в останню дорогу провести. Домовину зробили у колгоспній майстерні, надали і машину: борти відкинули, застелили килимами і повезли на цвинтар. Майже ніхто не плакав, крім Насті – сусідки і подруги її. На похорон Антон з Галиною ішли мовчки, але під руку. Уже не соромились так ходити перед людьми – їм було добре. На похорон дочка не приїхала, бо ніхто не знав де її шукати. Вона і не знає, що мами уже немає в живих. Отака доля Марії Петрівни. Тепер уже усі говорять, яка була гарна, добра учителька, що діти у школі її любили, як матінку, і шанували її. "Коли жила, то були іншої думки, яке фальшування", – подумав Антон. Із цвинтаря йшли теж мовчки. Прийшли до хати і Галина, ніби на правах господині, взялася готовити їсти. Антону це дуже сподобалось. Галина сама раділа, сама не знаючи чого.