Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

– Як нам бути без вас? – голосила фрау Кет.

Нарешті Курт оголосив, що ми вільні і можемо вибрати куди нам їхати: в Америку чи додому.

– Вас вдома чекають батьки, сестри, брати, а тут залишатися вам не можна. Наш адрес ми вам дамо і може колись ще зустрінемось. Беріть свої речі і через годину-дві я повезу вас на вокзал.

Хлопці між собою про щось перешіптувалися. Натан записав мою адресу і сказав, що приїде. Він знав, що я завагітніла і просив назвати Антоном, якщо народиться син, бо так називали його батька.

Прощання з Куртом і фрау Кет уже позаду. Їхали і ще були під враженням нещодавніх подій. Якщо по-правді, бажання покидати місце, де прожили стільки часу, не було. Так привикли до німців, що життя у них нам здавалось раєм.

Курта не взяли на війну через інвалідність з народження, як нам розповіла фрау Кет, але мотоциклом та сільськогосподарською технікою володів вправно.

Під'їхали до вокзалу і Курт повів нас до поїзда. Перший потяг їхав на Брест, і Натан з Романом пішли до нього. Натан обнімав і цілував Надію, плакав і обіцяв приїхати. На прощання обнялися ще раз, а потім з Романом і сльози так текли з очей, що не бачила ані Натана, ані Романа. Галя схилила голову мені на плече і теж обливалась сльозами. Плакав і Курт. Потяг рушив і поїхав, а ми махали їм руками вслід. Нарешті подали потяг до України. З плачем ми висіли у Курта на шиї. Курт уже не плакав, а стогнав і щось просив у Бога. Якби хто-небудь хотів відірвати нас від Курта, мабуть не зміг би. Сіли у потяг у бачили, як Курт махав двома руками нам вслід і щиро плакав. Ми ще довго не могли прийди до себе. У грудях щось давило, не давало дихати. Тяжка була розлука. Як згадаю, сльози навертаються на очі і починає боліти голова. Тепер, синку, знаєш звідкіля ти взявся, хто твій батько.

– Так, мамо, – і щиро пригорнув до себе.

– А ти, що плачеш?

– Так, мамо, моя ти рідненька. А чому не приїхав, як обіцяв?

– Приїжджав, синок мій рідненький. Тобі було три рочки, бавився на подвір'ї, а він у гарному костюмі з чемоданом з'явився, а я саме з городу прийшла, замурзана, а ще на лиці появилися знову гнійники, які смерділи. Подивився на мене, на стареньку хатину, гнилий паркан, якщо ще можна його так назвати, дав цукерків і пішов, навіть не обняв мене. Тебе бачив, гладив по голівці, але нічого не говорив. Ось таке життя я пережила. Та не шкодую, бо ти є у мене. А подібний ти до батька, як дві каплі води.

Дякую, синку, що не соромився мене.

– Та про що Ви говорите? Ви для мене найрідніша мама, а тепер гордитимусь Вами ще більше. Дякую, що Ви у мене є, – і міцно обняв.

***

Сергій заявив, що має намір оженитися.

– Дівчину звати Світланою, батьки теж військові. Якщо даєте згоду, то можу запросити її в гості.

– Скільки часу ви зустрічаєтеся? – порушила розмову Василина.

– Ну уже три місяці.

– Дуже багато, як для женячки, – сказав зі злістю Артем.

– Артеме, припини розмовляти таким тоном із сином!

– Із сином-наркоманом? – і замовк

– Та що ти таке говориш?

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!