Слава ЗСУ!

Спогади Василині не давали заснути, та вже й не хотілось спати, солодкі спогади – найкращі сни наяву.

Пригадались недільні дні, коли відбувались танці під гармошку, скрипку і бубен. На гармошці грав Улько-самоук, кривий Славко грав на скрипці, а на бубні – Антона товариш – старий кавалєр, як говорили у селі.

Танці були такими, що пилюка піднімалась до стелі. Підлогу постійно скроплювали водою, танцювали Лєтку-Єнку, чарльстон, це вже були 63-65 роки, у містах примінялись електрогітари, баяни, акордеони, саксофони та інші більш сучасні музичні інструменти.

Коли у дверях залу появлявся красень Антон, дівчата шаленіли, а мене готові були розірвати на шматки від заздрощів, бо Антон з дверей очима шукав мене і простував у мій бік. Я була на сьомому небі від щастя. Антон, як завжди, підходив до мене і цілував у щоку, брав за руку і вів посеред залу до танцю. Хоч Антон виглядав на міфічного атлета, танцював прекрасно.

Антонові дуже пасували світлі вуса, які назвати вусами неможна – скоріше пушком. Руки м'язисті, нагадували про богатирську силу. Хлопці старші віком ніколи не встрявали у бійки між собою, хоч іноді конфлікти виникали, та Антон вгамовував тут же і все закінчувалось миром. Антон у вільну годину допомагав дідові Юркові у кузні, яку сам спорудив ще до війни. Тепер кузня виглядала на трухлявину – вся у шпаринах, дірах, двері годі як відкрити, так і закрити, дах місцями без дахівки, потребує значного ремонту. Колгосп хіба обіцяє провести ремонт, але поки що одні обіцянки.

Дід Юрко з фронту повернувся без лівої руки по лікоть, а тому Антонова допомога була саме раз. Ще будучи малим, Антон приходив у кузню до діда, міг сидіти годинами і дивитись, як розпечене до білого залізо віддавало тепло і аромат березового вугілля. А коли дід ударяв кувалдою, іскри розсипались по боках маленькими зірочками – видовище, не передати словами, а при гартуванні було чути шипіння і булькання води. Антон тайком від діда намагався щось викувати, та заготовки видались не по його силі. Та з роками Антон уже багато корисного перейняв від діда і викував першу підкову, за що одержав похвалу від діда. Діду все важче давалась робота, немічність брала верх. Антон, з допомогою бригади будівельників колгоспу, провів капітальний ремонт кузні,навіть трохи розширили, і став повноправним ковалем, навіть не навчаючись у ФЗО. Роботи і по господарству було не початий край. Корову довелось продати. Мама почала часто хворіти, та ще й сліпота на очі появилась. Дідо більше лежав, то ж мама знесилювалася. Корову випасати було нікому, хоч Галина відговорювала від продажу. Завжди говорила, що буде випасати разом із своєю, та Антон не хотів навіть слухати. Наважився і продав на друге село, а на ці гроші купив цеглу, дошки, дерево для ремонту хати, яка похилилась і от-от впаде. Вікна перекошені, як і двері. Стріха почала протікати, у хаті тік, підлога відсутня. Кухня місцями потріскала, цегла вивалюється, і на всю ту святість нужденну дивиться Святий Миколай у перекошеному окладі зі стіни. Гріх так жити! А куди привести Василинку, коли поженимось? Треба щось та робити, часу обмаль, та й грошей катма. доведеться йти до голови колгоспу за допомогою.

*****

Голова колгоспу уважно вислухав Антона, визвав секретарку і сказав негайно розшукати Павла-завгоспа. Антон сидів і хіба кліпав очима, бо не сподівався на таку увагу з боку голови колгоспу. У дверях появився Павло-завгосп, спітнілий, мабуть біг, кашкетом витер чоло, кивнув головою і за вказівкою голови присів на крісло біля дверей. Голова колгоспу Петро Ілліч спитав Павла: