Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Залізна квітка кохання

– Василинко, один день тебе не було, і я вже засумувала. Які маєш новини, розказуй.

Василина все розказала Розі: і про Артема, і Світлану з Олегом, про свої враження. Роза ствердно погодилася із сусідкою на рахунок перепису квартири на Світлану. Адже вік уже немалий, і будь-коли може прихопити здоров'я і закінчитися летально – хай Бог милосердний до такого не допустить. Але життя не вічне, а ще коли на душі постійна тривога. А те, що Світлана зійшлася з першим коханням Олегом – одобрила і ніби дала повід Василині.

– От якби ти знайшла Антона і зійшлася з ним – то було би велике щастя. Ти мені показувала його тоді, як ми були у Києві. І чому не підійшла до нього – не розумію. Я би не витримала, а ти змогла.

– Яким лицем мені було підходити? Життя зруйнувала. І як би він на таке зреагував? А може послав би під три чорти? І нарешті, він був не сам, а з Галиною. Я не мала права вмішуватися у їхнє життя. Вважаю, що вчинила правильно. А те, що він не виходить мені з голови – то моя мука, і хоч почуття до нього не згасає, зарадити нічим не можу. Поїхати у село, де народилася, пройшли дитячі та юнацькі роки наважувалася чи не раз, та сміливості забракло. Було навіть страшно. Як зустрінуть її колишні подруги, сусіди... А Антон? Напевно, окрім осуду, більше нічого не чекала. Навіть на похорон до мами не поїхала, похоронили сусіди, колишні учні, а я гасала по магазинах, ресторанах, розважалася з Артемом, а до рідної матусі не поїхала, хоч і мала можливість. Сама уже стала старою, і коли помру, хто мене похоронить? Хто доглядатиме мою старість, коли усім нашкодила? Боже, Боже милосердний, прошу тільки раптової смерті, аби не бути обузою чужим людям. Поки ходжу, то ніби добре, але то уже не надовго, – так розмірковувала щодня і ніби на сповіді у Всевишнього розказувала сусідці Розі. Роза, як могла заспокоювала, але й сама розуміла, що проти природи сили немає.

– А в село поїхати, аби поклонитися покійній мамі, треба, – підтвердила сусідка. – Зараз літо, з городиною лад дала і можна їхати, а там може ще й з Антоном побачишся, – не вгавала Роза.

– Одного не розумію, чому відповіді на мої листи у сільську раду не отримала. Просила, аби передали адресу Антонові і нічого мені не відомо. На пряму писати Антонові не наважувалася, щоб часом лист не перехопила Галина. Болю їй не хотіла завдавати.

***

Антон почувався зле. Боліло усе тіло, мало їв, почав худнути. Це неабияк насторожувало маму і Галину. У кузню уже не ходив. Вдома сидів за столом і паяв квітку. Уже майже завершував, залишилось ще припаяти кілька листочків і пофарбувати. Думав, у який колір пофарбувати і таки вирішив зупинитися на чорному кольорі. Незважаючи на те, що кохання було яскраве, чисте, у рожевих кольорах, та чорна зрада забарвлена смутком, болем, чорною кров'ю, а тому має бути пофарбована у чорний траурний колір.

– Галинко, ти коли поїдеш у місто?

– Якщо треба, то можу поїхати завтра, – відповіла. – А що треба купити? – спитала і ніжно обняла сиву голову коханого. – Антоне, милий, та тобі ще й сімдесяти не має, а сивиною вкрита голова.

– Та в тебе теж уже багато сивини.

– Є, є, що правда. Ось так закралася старість непомітно, ще недавно ходили до озера, поралися на городі, сил було багато, а ми уже прожили не мало, а так по-християнськи не обвінчані.

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!