Слава ЗСУ!

– Галинко, ти моя дружинонько, нас обвінчають уже у другому світі, коли будемо йти до райських воріт. Земне життя – брудне, зрадливе, не щире, то ж у бруді вінчатися не гоже. Ми ж тобою прожили не один десяток років у щирому коханні, нам було і є добре, а те, що діток не нажили – то біда, а так хотілося почути щебет пташок, – і на очах Антона появилися сльози.

Галина,як могла заспокоювала його, переводила розмови на інші теми, та не допомагало. Тіло Антона здригалося від плачу. Не витримала Галина і заплакала. Так, обнявшись, ридали двоє закоханих сивих людей, які прожили у добрі, злагоді, мирі і чистому коханні десятки літ і не народили нащадків. Рід полишив продовження роду, та залишився білий світ. Народиться ще багато дітей. Нація живуча і право на продовження родів є і буде навіки, тільки не їхнього.

***

Василина ще декілька разів їздила до шпиталю провідати онука Артема. Артем уже міг вільно ходити, хоча ще шкутильгав на одну ногу. Голова ще була забинтована. Жалівся на провали в пам'яті, але за квартиру не забував, іноді нагадував. Великого жалю до його особистості особливо не було – коли пригадала "стару квочку". Та він готовий вкоротити їй життя через квартиру. Артем не знав, що бабуся переписала не тільки міську квартиру, але і ту, у якій проживає у селі – Світлані. Крім Світлани у неї найближчої людини не було. Правда, Світлана про все те ще не знає. А тим часом уже вирішила поїхати у село свого дитинства. Василь з Розалією вирішили їхати своїм авто з Василиною. Мені буде веселіше і безпечніше з вами – говорила Василина. Вирішили їхати посеред тижня, коли люди на роботі і менше буде траплятися їм на шляху. А як Антона побачити? Може і зустрінемось біля озера під старою липою, як у старі часи?! Ой не бути уже цьому... Василину охопив розпач.

Уже й село показалось на горизонті. У Василини затремтіло тіло, розболілася голова, у горлі пересохло, якби її зараз про щось запитали, то не змогла би промовити й слова. Витягнула пляшку з водою і трішки надпила. По тілу пройшов ніби вітерець. Село змінилося до невпізнання. Вулиці з твердим асфальтованим покриттям, перед оселями не видно хаосно насадженої городини, а побачили клумби з квітами, підстрижені газони, хати охайні, оздоблені різними кольорами, дахи перекриті метало-пластиковою черепицею і тільки під'їхавши до хати, де народилася – все залишилось по-старому. Навіть похилилась на бік і скоро впаде. На паркані помітила білизну, значить хтось живе і на душі відлягло. Так хотілося, щоб з хати вийшла матуся і зустріла свою доню. Мало не кричала з розлуки, сльози лилися з очей Василини, аж захлиналася бідна.

– Васю, зупинись біля ось цієї хати.

Добре, добре.

Вийшла з машини і не в змозі зробити кілька кроків. Нарешті зібралася з силою і рушила до рідної домівки. Відчинила хвіртку і чекала, що ось-ось на порозі побачить рідну матусю, приклякла на коліна і цілувала поріг та двері рідної домівки. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася не мама, а уже не молода жінка.

– Добрий день.

– Добрий, – відповіла жіночка. – Ви до кого.

– Я тут народилася, – сказала крізь сльози Василина

– Ага, ви якраз і є та сама Василина?

– Так, так, я сама.

– А мене звати Галя, і мене посилили у вашу хату. То що збирати пожитки і на вихід? – промовила зворушливо Галя.