Слава ЗСУ!

– Та ні, ні, живіть собі. Я просто приїхала провідати могилу матері і не знаю, де її шукати.

– Та ви не хвилюйтеся, я покажу, адже я опікуюсь нею, і свічки запалюю, а ось надгробної плити немає.

– То, може, поїдете, Галино, з нами?

– Авжеж, але спочатку може зайдете до хати хоч чаю чи кави поп'єте.

– Та ні, не треба, спасибі за запрошення.

– Ну, як знаєте.

– Тоді ідемо до автомашини і поїдемо на цвинтар.

По дорозі Галя розказала, що працює учителем у місцевій школі, і хату надали, як приїжджій. Тут вийшла заміж, є двійко дітей.

– А що говорять про мене?

– Зараз нічого, а раніше судили мало не судом Лінча. Всяке говорили про вас і я знаю, що у вас було велике кохання до нашого Антона. Антона поважають, люблять, навіть дівчата закохувались у нього, вже старшого мужчину, бо він справді красень.

Розділ XXX

Василина навколішки довго молилася на могилі рідної матусі. З очей горошинами котилися сльози і зрошували лице, груди і падали на траву. Могила ніби недавно прополена, акуратно вимощена.

– Та я часто ходжу сюди, бо покійні теж хочуть нормального догляду, спокою.

– Ще раз вам спасибі, і хай Бог вам дає здоров'я і довголіття.

Тричі перехрестившись, рушили до машини.

– Галино, сідайте.

– Та ні, вибачайте, я піду, то недалеко.

– Ну, як знаєте.

Підійшла до неї, по-материнськи обняла, подякувала і сіла у авто.

– Васю, он бачиш недалеко озеро і стару липу. Під'їдемо на кілька хвилин.

– Як треба, то треба, – і поїхали.

Василина від хвилювання не могла відчинити дверку авто. Вийшла і повільно пішла до озера. Обняла стару липу, пригорнулась до неї і заридала. Почала згадувати минулі роки... Оглянулась і побачила лавку, але зроблену з металу. Окремі трухляві обломки старої лавки вода прибила до берега. Їй здалося, що то прибило її щастя, молоді роки, перші обійми, поцілунки і нарешті ці шматки деревини пам'ятають, коли віддалась спокусі і втратила цнотливість. Все було – і вже не повернути молодості. Подивилась у бік хати Антона. Що це? А де поділась старенька хатина? На її місці височіє будинок на два поверхи. Та невже Антон побудував таку ошатну оселю? Замилувалася і хотілося піти туди, де її напевно не чекають. Юрба дітей підійшла до озера.

– Хлопці, скажіть, будь ласка, а хто живе у цій великій хатині?

– Це Антон-коваль.

– Спасибі.

Від хвилювання і радощів, що нарешті побувала у селі дитинства, молодості, на лиці появився рум'янець, пожвавішала, сіла у авто і поїхала.

– Так хочеться побути у селі хоч би з тиждень. Може, ще коли-небудь повернуся..

(Така нагода ще буде, але востаннє і дуже скоро).