Слава ЗСУ!

Назад їхали майже мовчки.

– Василино, прокинься, ти що заснула?

– Розочко, ви дорогі мої сусіди. Стільки радості і енергії влили у мій організм – навіть не уявляєте собі! Я якийсь час пожила минулим і хвилююсь, і радію, і плачу в душі. Якби ви знали, що я сьогодні пережила? То не оповісти. Як по-правді, не хочеться їхати з села і шкодую, що не повернулася після вишу. З Артемом мені було добре, або я себе сама накручувала, бо були гроші, веселе життя, а кохання справжнього я не пізнала. Як би склалося життя з Антоном – загадка. Та мені здається, що було би кращим, бо у нас було справжнє кохання. У селі з Антоном якось та жили б, як і інші, як кажуть "у біді, але у гаразді". Доля сама так розпорядилася, а ми люди природи і підвладні їй. Звісно, що шкодую за минулим, бо іти у майбутнє ні з чим. Квіти, якщо їх не доглядати, зів'януть і аромат пропаде. Так і в житті є, якщо прожити із світлом, то і темряви не буде. Ми самі будівничі свого життя.

– То є правда, Василинко, – промовила на знак згоди Роза. – Ми з Василем прожили щасливо у коханні. Бувало усяке, але зла ми ніколи не тримали. З півслова розуміли одне одного і так по сьогоднішній день живемо у любові, мирі, злагоді і навіть у біді, якщо появляється. Ми багато говоримо одне з одним, а розмова, то є найкращі ліки для здоров'я. Психологи лікують людей не навіюванням, а тим, що багато говорять і людина оздоровлюється.

– Як життя побудуєш, таке й буде. Циганка навіщувала гарну долю, а доля мене оминула. Якби не ці віщування, то сьогодні була би з Антоном і жили би щасливо по-сьогоднішній день. А я сьогодні самотня, якби не добрі і щирі сусіди, то ні з ким би навіть не розмовляла, так і мову можна було би забути. Ось таку долю не дай Бог нікому. А ще онук погрожує. То не є життя, то страшна моральна недуга. Та вибору немає. На селі жити набагато краще. Гарна природа, розминка на городі, спілкування з сусідами, чисте повітря. А в місті гамір, загазованість, одна у чотирьох стінах, зрідка у кінотеатр підеш, у кафе посидіти можна, якщо маєш гроші і знову чотири стіни. Хіба то життя?

***

Антон сидів і лакував квітку. Гарна вийшла. Сподобалась не тільки йому, але й Галині.

– Ти мені хочеш подарувати чорну квітку?

– Галинко, ти заслуговуєш на живі, пахучі квіти, а це квітка зради. Зрада світлою не буває.

Галина уже давно зрозуміла для кого ця квітка, не ревнувала і не дорікала йому, бо уже не ті роки. Та знала про ностальгію Антона і їй було все одно. Антон не приховував, що у душі і серці носить почуття до Василини. Галині було все одно, що в його серці і душі – головне, що він її і не один десяток років. Єдине, на що спромоглася – то розкрити хоч би один конверт з листом без адреси, хіба адресату Василині. Пиши, пиши, а де вона зараз? І чи потрібен їй? Вона офіцерша, життя на широку ногу. Нічого, а нам добре в селі, чи вірніше на хуторі. У нас є все, хіба що не нажили дітей. Була у молодих роках у лікарів, які діагностували безпліддя. Що мала робити? Сказати Антону – значить приректи себе на дівоцтво без нього?! Жили та й жили у коханні, роботі і так дожили до сивини на головах. Антон за все життя ніколи не підвищував голос до мене, а руки не піднімав тим паче. Мене голубив, як тільки міг.

Непокоїло тільки те, що Антон почав здавати. здоров'я покидало його. Ноги і руки стали худими, ніхто би не повірив, що м'язи богатирські перетворюються на шнурки, щоки почали западати, утворилися очні темні ямки, та очі блистять і головне – погляд теплий, душевний і веселий. Від їжі відмовляється. У поліклініку їхати не хоче, а фельдшерка каже, що встановити діагноз не може. Галина у великому розпачі. Тітка Надія теж хворіє, і доводиться хіба бігати по сходах вверх, вниз і по декілька разів на день. Не знаю звідки сили беруться. Що буду робити без коханого – плакала Галина.