Слава ЗСУ!

Шурочка заскочила його зненацька.

Слухай,— сказала вона, рішуче підійшовши до нього.— Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються... Ти що — справді любиш мити посуд?

Ромчик почервонів.

А що?.. Не можна?

Ніі Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити...

Ромчик почервонів ще більше:

А я люблю! І... і — все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач...

Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.

Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові не треба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.

А може, він псих?.. Ги-ги! — вищирився Гонобобель.

Сам ти псих! — сказала Шурочка.

Але в голосі її не було впевненості.

Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньостати- стичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку четвертого «А», не могла бути звичайною.

А через кілька днів на цей раз уже Гришка Гонобобель зробив ще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому захвилюватися.

Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом — на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив — заважали бур'яни.

«Зараз я його налякаю!» — зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.

Чим ближче він підповзав, тим більше його дивувало те, що Ромчик робив.

Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.

Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» — схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.

Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?

У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.

Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають.

Обережно, щоб не привернути до себе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть...

А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!..— розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.

Всі стояли пригнічені, приголомшені.

А ти не вигадуєш? Не брешеш? — пильно глянула прямо у вічі Гонобобелю Шурочка.

О! — черконув себе рукою по шиї Гришка.

Може... може, й справді...— тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.

Гадаю, треба сказати його мамі,— непевно глянув на Шу- рочку Антоша Дудкін.

Ага! — вже рішуче сказала Шурочка.— У таких випадках треба звертатися до лікарів. І чим раніш, тим краще...

Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.

Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з Героєм Радянського Союзу гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.

Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:

Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!..— вона обернулася до Ромчика.

Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Втім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.

Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.

І не встиг Герой дійти до дверей четвертого «А», як весь клас уже знав, що він працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой Радянського Союзу, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді...

Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який закривав усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.

Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги — він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).