Слава ЗСУ!

Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не під силу.

У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року у жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг з палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те, що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, скинувши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій... І Юрій Сергійович поповз назад... Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю...

Четвертий «А» слухав, не дихаючи...

І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль...

Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.

Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.

Нарешті Шурочка тихо спитала:

Скажіть, а... а як ви все-таки змогли?.. Це ж було так... так.-

Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:

Хтозна... Я думаю, в цьому винні... каструлі.

Всі здивовано перезирнулися.

Він знову усміхнувся:

Розумієте... Був у мене дід... Гервасій... Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової, імперіалістичної... Я його питав: «Діду, ну поясніть... ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрко, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться... Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють,— чогось у житті й досягають. Запам'ятай!»... Я ці дідові слова не раз у житті згадував... Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо жирні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі... Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (на двох службах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не

силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов — жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшися в Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невилив-айку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала — мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї... Отже, думаю, в усьому винні каструлі... Ну й дід, звичайно...— Він знову усміхнувся.

Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ром- чика.

Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.

...Додому розходилися мовчки.

Ніхто не сказав Ромчикові й слова.

Толя подивився у вікно й зітхнув.

З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку — бабуся.

«На фігурне катання почеберяли,— пхикнув Толя.— Теж іще — фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба з незграб. Не те що ходити — стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»