Слава ЗСУ!

І Толя без особливого бажання, просто, щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов з квартири.

На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші,— ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок з вибитими шибками. Людей з нього давно виселили, мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. По кімнатах гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.

Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут прекрасно грати у піжмурки, у си- щиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його «старим замком». Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані... Як було б гарно, якби...

І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але... їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку... Люся Гуліна заахала і сказала, іщгїй, на жаль, теж треба на фігурне... «Подумаєш, нявчало,— сказав Крокодил Гена.— Понявчало-понявчало й перестало».— «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня»,— сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася...

Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо.

«Крокодил Гена був таки, мабуть, правий,— подумав він.— Понявчало-понявчало й перестало».

Але про всяк випадок покликав:

Киць-киць-киць!..

І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почувся слабкий приглушений нявкіт.

Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір — вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.

Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:

Киць-киць-киць!

Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:

Няв-няву-нявв!.. Няв!.. Нявввв!..

Так нявчать, благаючи про допомогу.

Мабуть, то було кошеня— такий слабкий і безсилий був нявкіт.

Толя нахилився.

З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу у чорній непроникній темряві жахно світилися два маленьких зелених ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:

Няв!..

«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти — боїшся. Справді — нікчема ти! Нікчема!»

Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?..

Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам...

Кошеня знову нявкнуло.

Стривай!.. Я зараз... зараз...— тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.

Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них.

Крок... Ще крок... Ще...

Ай!..

Він не встиг навіть злякатися.

Він злякався, як уже лежав унизу.

Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя — мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.

Він глянув угору й побачив — сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.

І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.

Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети — дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного...

Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку — вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.

Няв! — винувато нявкнуло кошеня.

Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке — середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе, самі ребра.

Як же ти втрапило сюди?

Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.

Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай...— Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде,— до вцілілих сходинок було надто високо.^