Слава ЗСУ!

Росаура

Я інакше згину - й край.
(Виходить)

Клотальдо

Якщо йдеш на смерть, стривай,
Дочко, й ми удвох загинем.
(Виходить)

Поле битви.

Сцена дев’ята

Входить Сехисмундо, вдягнутий в звірину шкуру; солдати в бойовому марші; Кларін. Б’ють барабани.

Сехисмундо

Аби мене в дерзаннях
Побачив Рим доби тріумфів ранніх,
О, як радів би гордий,
Що пощастило взріть йому когорти,
Коли за кличем звіра,
Чия висока в пориваннях віра,
На бій ідуть солдати,
З ним ладні й небосхил завоювати!
Та цей політ ми знизим,
Душе моя; не стане так сюрпризом
Цей успіх, бо страшуся,
Аби не втратить враз, коли проснуся,
Усе раніш набуте,
Нам слід уже збагнути:
Що менше ми жадаєм,
То й менше мучимось, коли втрачаєм.

Звучить кларнет.

Кларін

Глянь, на коні буланім24
(Його намалювати прийшла пора нам
В моїм оповіданні),
Видніє карта світу в осіянні,
Адже земля - це тіло,
Вогонь - то серце, що затріпотіло,
Дихання - вітер, море - біла піна,
І весь цей хаос бачу я, людина,
(Бо тілом, піною й душі горінням -
Це моря, вітру і землі створіння).
Той кінь рудої масті,
У яблуках, мов просить він, гривастий,
Щоб в них острога била,
На ньому жінка мила
До тебе поспішає.

Сехисмундо

Мені її вже світло засліпляє.

Кларін

Росаура! Це ж треба!
(Виходить)

Сехисмундо

Вона летить до мене, мов із неба.

Сцена десята

Входить Росаура, зі шпагою при боці і з кинджалом.

Росаура

О шляхетний Сехисмундо,
Що на звершення пророчі,
Зустрічаючи свій день,
Вийшов з темних тіней ночі,
Що, як сяюча планета,
Обійнявшись із зорею,
Світло ллєш на трави й ружі,
Славний величчю своєю,
Що над горами й морями
У короні заіскрілій
Ллєш проміння, сиплеш світло,
Пестиш скелі, міниш хвилі;
Так, засяявши над світом,
Ти палаєш, польське сонце,
Щоб якусь нещасну жінку
Захистити (ні, не сон це!)
Бо вона тобі до ніг
В горі падає: дві речі
Необхідні для звитяжця
В цій незмовкній колотнечі,
Аби жінку врятувати,
Хоч задосить і одної.
Ти мене вже видів тричі,
Та й не відав тричі, хто я,
Тричі я тобі з’являлась
В різнім вигляді й одежі.
Вперше ти мене побачив
Вояком у темній вежі,
Де з твоїм життям стражденним
Своє горе я звіряла.
Вдруге милувався мною,
Жінкою, коли сіяла
Твоя велич пишна й грізна,
Як фантазія й сновиддя.
Втретє ось тобі з’являюсь
Я, дволике страховіття
У жіночому вбранні
Та вояцькім обладунку.
І, щоб ти зі співчуття
Все зробив для порятунку,
Я повім тобі трагічну
Свою долю, свої вчинки.
Знай, в Московії зродилась
Від шляхетної я жінки,
Моя мати - нещаслива,
Це вже значить, що красива.
Тож її примітив зрадник,
В чому знов немає дива;
Його імені не знаю,
Але втілилась у мене
Його мужність; я шкодую,
Що я хрещена, о нене,
Адже б вірила безумна,
Що він з тих богів, речистий,
Що в своїх метаморфозах25
(лебідь, бик і дощ злотистий!)
Полонив коханням Леду,
Як Європу і Данаю26.
Тут згадавши віроломність,
Свою повість доповняю;
Хочу я тобі сказати
Знов про те, що моя мати,
Хитро зваблена зізнанням
Із любові шлюб узяти,
Як ніхто, біла красива
І, як всі, була нещасна.
Тож, дружиною не ставши,
Так зневірилась прекрасна,
Що і досі тужить, плаче,
Від сльози мовчить гіркої.
Він же був таким тираном,
Як Еней колись у Трої27,
Що лишив їй тільки шпагу.
Хай тут лезо спочиває,
Оголю його, як повість
Доведу свою до краю.
Так той вузол затягнувся,
Що, зв’язавши, не тримає,
Чи одруження чи злочин, -
Тут різниці вже немає.
Я знайшлась на матір схожа
Не її красою, - де там? -
А нещастям і діянням
Я була її портретом.
Далі вже й казать не варто
Те, що я, невинувата,
Її долю вспадкувала
І бідою лиш багата.
Можу я того назвати,
Хто відняв, немов трофеї,
В мене честь мою і славу,
Рештки гідності моєї.
Це Астольфо... Зло і горе!
Як забилося з відчаю
Моє серце, що лихого
Ворога я називаю.
Цей Астольфо, що на спадок
Заздриться й добра не тямить
(Бо ж, коли любов минула,
Забувають і про пам’ять),
До Полонії з’явився,
Щоб пошлюбити Естрелью
Ту, що смолоскип для мене,
Хоч йменується зорею.
Хто повірить в те, що зірка
Двох закоханих з’єднала,
Як тепер оця Естрелья
Розлучає їх, зухвала?
Я від кривди і зневаги
Стала дикою й сумною,
Стала мертвою до того,
Аж не знала, що зі мною,
Бо змішалось, як у пеклі,
Все в моєму Вавілоні;
І, прикинувшись німою
(Бо єсть біди невгомонні,
Про які чуттями легше
Повідáти, ніж вустами),
Виражала мовчки муки,
Поки щирими словами
Віоланте, моя мати,
Ту в’язницю не розбила,
І не вирвались страждання,
Що я в грудях затаїла.
Я не стрималась, бо легко
Повідати тій людині,
Що сама слабка й знаходить
Співучасника в провині,
Наче це її рятує;
І немає в тому дива,
Бо й поганий приклад часом
Чомусь служить. Жаліслива,
Про мої почувши муки,
Мене втішила своїми:
Той суддя, що сам злочинець,
Вибачає й непростиме!
Живучи сама з бідою,
Мати знала, що свобода
Бездіяльна не лікує,
Як і час, адже скорбота
Ще й моя її гнітила;
Тож дала мені пораду
Йти за ним і хитрим словом
Змусить його за відняту
Честь мою сплатити борг.
І, щоб по лихих пригодах
Легше скритись, я наділа
Чоловічий звичний одяг.
Час настав, я оголяю
Шпагу, що при боці в мене.
Мати, вірячи у знаки,
Що на ній, як щось знаменне,
Зі стіни здійнявши зброю:
“Йди в Полонію, - сказала, -
І подбай, аби цю шпагу,
Що до піхов ти уклала,
Благородні взріли; може,
Хтось із них, якщо удасться,
Захистить тебе й підтрима,
Відвернувши зло й нещастя”.
Я в Полонію з’явилась
Вже не стану говорити
Про відоме, що мене
Кінь примчав несамовитий
До печери, де я в подив
Увела тебе, герою.
Обмину й те, що Клотальдо
Заопікувався мною,
Що просив мені пощади,
Що король явив цю милість
І звелів, дізнавшись, хто я,
Щоб в жіночий стрій оділась
І служила я Естрельї,
Де взялась на їхню згубу
Я звести любов Астольфо
І завадити їх шлюбу.
Обмину і те, що знов ти
Здивувась (ми ж дива хочем!)
І два образи вже сплутав,
Як узрів мене в жіночім.
А згадаю, що Клотальдо
За мету важливу ставив,
Щоб з Естрельєю Астольфо
Шлюб узяв і з нею правив.
Радить він, щоб я зреклася
Домагань своїх навіки.
Я, довідавшись, о мужній
Сехисмундо наш великий,
Що тебе відомста кличе,
Що тобі звеліло небо
Цю тісну розбить темницю,
Де ти був, мов для ганьби,
За чуттями справжнім звіром,
За стражданнями скалою,
Що здійняв ти на вітчизну
І супроти батька зброю, -
Йду, спішу тобі на поміч,
Вбравшись у Діани шати
І на них надівши панцир
Завойовниці Паллади,
Чим з’єднала шовк і крицю,
Що мене вкрашають нині.
Гей, проводирю звитяжний,
Ми з тобою вдвох повинні
Їм весілля розладнати,
Бо потрібно це для мене,
Аби той не одружився,
Хто мій подруг наречений,
А для тебе, - щоб, злучивши
Дві держави в силу строгу,
Не звели вони нінащо
Нашу спільну перемогу.
Я прошу тебе як жінка
Честь мені вернуть законну
І як муж іду боротись,
Щоб ти взяв свою корону.
Я схиляюсь тут як жінка
У сльозах перед тобою
І як муж тобі служити
Йду, надійну взявши зброю.
Та, коли мене як жінку
Нині скривдиш, гордовитий,
То як муж уб’ю тебе,
Адже буду боронити
Честь свою і буду я
У твоїй звитязі й вчинках -
Жінка у моїх образах,
Муж у наших поєдинках.

Сехисмундо (убік)
Якщо правда те, що сплю я,
Стримай спогади, о небо!
Чи можливо, щоб подій
Стільки сон вбирав у себе?
Я питаю: хто зумів би
Чи з них вийти без вагання,
Чи про жодну з них не думать?
Хто ще знав такі страждання?
Ну, якщо мені ця велич
Тільки снилась, то як може
Жінка ця розповідати
Сни знайомі, о мій Боже?
Втім, якщо була це правда
(Я дивуюсь тут немало),
То чому в жаскім сум’ятті
Знов моє життя назвало
Все це сном? Така подібна
До сновиддя тая слава,
Що ніяк не розібрати,
Де велична й лукава,
Де оманлива й де справжня?
Незначна між них різниця,
Звідси й сумнів: те, що бачиш,
Що втішає і яскриться, -
То неправда чи то правда?
Копія, як все тутешнє,
Схожа так з оригіналом,
Що не знати, де справдешнє?
Хай це так, і я побачу,
Як розвіються в тумані,
Наче тіні, влада й велич,
І розкоші незрівнянні, -
Скористаймо з цеї хвилі,
Що нас квапить сум’ятлива,
Аби звідать насолоду,
Що лише у снах можлива.
Тут Росаура-красуня, -
Серце з захвату холоне;
Не пропустимо нагоди;
Пристрасть ломить всі закони
Тої гідності й довіри,
Що я бачу цеї днини.
Таж це сон; нехай мені
Сниться щастя швидкоплинне,
Бо пізніш насниться горе.
Але я, душа лукава,
Запевняю сам себе!
Чи це сон чи марна слава?
Хто задля земної слави
Славу жертвує небесну?
Чи не сон добро минуле?
Хто, зробивши справу чесну,
Що йому принесла щастя,
Не сказав би сам собі вже:
Мабуть, все було сновиддям,
Що я бачив? Тож, прозрівши,
Знаю я, що насолода -
Це те полум’я яскраве,
Що на попіл обертає
Вільний вітер кучерявий,
Отже, думаймо про вічність,
Це та слава неокрая,
Де не спить велике щастя
І величчя не дрімає.
Честь Росаура шукає;
Тільки принц вернути може
Честь її, а не відняти.
Тож раніш верну, о Боже,
Честь їй, ніж собі корону.
Ми ще гаємо потроху
Цю нагоду, що привабна
І зручна.
(До одного з солдатів)
Сурміть тривогу!
Маю дати бій сьогодні,
Поки ніч в оцих привіллях
Втопить золоте проміння
У зелено-темних хвилях.